Доторк

Він їй покаже. Зважаючи на те, яка Карен зайнята процесом творення всередині самої себе, вона муситиме зрозуміти, що єдине, для чого треба творити таку форму, — це щоб її знищити. Він іще так їй про це не говорив (Карен неготова до такого творчого стрибка), та він покаже, як кожна людина розривається між заяложеними егоїстичними потягами побавитися в Бога й вдихнути життя у своїх маленьких Адамів та Єв, а тоді лаяти їх за те, що вони неслухняні, і вигнати із саду-дому в брудний світ, де вони гнитимуть щосекунди щодня лише тому, що ти створив їх і зробив продовженнями себе; розривається між цим та прекрасним ідеалом (іншим шляхом Бога) знищення того, що створюєш.

Карен зрозуміє й прийме ці нові його здогади, які він їй запропонує, і коли прийде час, вона захоче врятувати їхню дитину від цього зараженого світу. І він їй допоможе. Покаже, як це зробити.

Барні підняв одну маленьку глиняну скалічену фігурку й швиргонув нею об стіну.

***

Карен стало легше, коли вона зрозуміла, що Барні не злиться на неї за те, що вона дивилася на його роботу. Вона усвідомила, що то дурниця — думати, ніби вона зможе втримати це в таємниці від нього, але він наче не зважав. І взагалі йому було ніби й приємно, що досить дивно, враховуючи те, як жваво він зазвичай реагував на такі речі. По-дурному було сумувати через ті скалічені фігурки, але, як Барні пояснив, він просто втілив ментальні та духовні каліцтва, з якими вони всі народжуються, і в цьому значенні їй не варто було дивуватися, що він показав це саме в такій формі. Зрештою, вони обоє про це думали останніми днями.

Попри його озлобленість, Карен вірила, що Барні прийме й зрештою полюбить їхню дитину. Він завжди хотів мати дитину, а таке бажання не зникає просто так за сім місяців. Коли прийде час, більше нічого не матиме значення що для нього, що для неї.

Але час тепер минав дуже повільно.

Коли вона почула той звук унизу, подумала, що він, напевно, щось впустив. Тоді залунало так, ніби щось розбивали на друзки. Знову й знову чувся голосний брязкіт, а тоді Барні, який викрикував щось нерозбірливе. Її лякало, що хтось, можливо, проник у студію й знову його б’є. Карен гукнула йому. Тиша, а тоді сміх. Найстрашніший сміх, який вона коли-небудь чула, пронизливо високий голос, ніби йому одночасно завдавали болю та лоскотали. Вона повільно спустилася сходами подивитися, що діється.

Барні сидів на підлозі перед своєю скульптурою, залитий колом світла. Покривало лежало на підлозі, а робота була розбита на кілька шматків. У Венери відлетіла голова й тепер лежала на підлозі. Відбиті руки. І всі скалічені діти лежали розтрощені по всій студії, ніби хтось кидав їх об стіни. У центрі руйновища сидів Барні, вже не сміявся, здавався приголомшеним і наляканим, ніби зараз розплачеться, ніби хоче плакати, але не може.

— Ходімо нагору, — м’яко промовила Карен. — Ходімо, полежиш трохи.

Барні, здавалося, не чув її, стримував сльози, що наповнювали очі. Коли вона взяла його за руку, він дав звести себе на ноги й покірно пішов за нею нагору. Був тихий і слухняний, їй здавалося, що вона може зробити з ним зараз що захоче, і від цього ставало моторошно. Карен повела його в спальню, вклала в ліжко, і весь цей час його очі блякли, наче він успішно боровся з потребою плакати, доки не залишилася сама порожнеча зі слідом суму. Якби ж він міг поплакати, випустити все це, йому б стало краще.

Карен накрила його, вимкнула світло й зачинила двері.

3

Дивно, які бувають часи, коли світ стає нереальним, коли всі дні стають зовсім як один, а тоді настає день, коли все здається навиворіт і догори дриґом і почуваєшся так, наче пройшов крізь Алісине дзеркало, де немає жодного правила.

Лежачи тут, у ліжку, Барні перебував у світі, де все, чого він торкався, нищилося. Усе, до чого він терся, ставало забрудненим. То був Дотик Старка. Він бачив, як торкається всіх речей у будинку, намагається знайти щось, що дозволило б утримати реальність, але все руйнувалося на білий пил, що здіймався в курну бурю у вітальні, а тоді осідав невеликими кучугурами (Барні притисся до стіни, безгучно зовучи на допомогу), доки не прийшли чоловіки в білих комбінезонах з каптурами, із совками й паперовими склянками й позбирали все це.

Невже це він, через те що трохи пилу стерлося з ніг якогось чоловіка йому в машину, а тоді потрапило йому на куртку й руки, призвів до цього? Чому неробочі машини на стоянці батька завжди були вкриті піщаним пилом? Іржа червона, борошно біле, але радіоактивний пил має лише колір болю.

Як він може заражати не лише мертвих, але й ненароджених?

Хоча пояснення висіло десь у закапелках розуму, Барні зіщулився, не наважився виразити його словами чи навіть мисленнєвими образами, бо знав, що брак значення краще за будь-яке значення. Боягуз він? Та чи має те слово тепер хоч якесь значення? Хто подарує йому сенс жити далі?