Доторк

— Як ти вестимеш? Ти ж погано бачиш. Небезпечно.

— Світло я бачу, — кинув він. — Їхатиму за задніми фарами машин переді мною. Казатимеш мені, коли повертати. Треба буде просто тримати дистанцію між мною й машинами попереду. Так разом і доїдемо.

Він допоміг їй звестися з ліжка, проте, як тільки Карен сперлася на нього дорогою сходами вниз, він усвідомив, як у нього ослабли ноги. Барні постійно з подивом віднаходив якісь нові слабкості в тілі. Та зараз не можна піддаватися слабкостям. Він мусить доставити її в лікарню, а вже там розібратися з іще однією проблемою.

Після того, як Барні поклав валізу й Карен у машину, то повернувся й витягнув із шафи дробовика. Перевірив, чи обидві цівки заряджені, і кинув кілька запасних патронів у кишеню куртки. Коли Карен це побачила, то стала благати, щоб він облишив зброю, але Барні проігнорував її та обережно виїхав на дорогу.

— Нам це знадобиться, — пояснив він. — Розійдеться новина, що ми їдемо. Деякі з них можуть спробувати нас зупинити. Не думаю, що мені доведеться цим скористатися, але, можливо, треба буде пригрозити.

Карен продовжила протестувати, але знову напав біль, і вона вигнулася на сидінні.

— Барні, болить. Болить.

Він скоцюрбився якомога ближче до лобового скла, сподіваючись, що ніхто не їде з вимкненими фарами. Доведеться їхати аж до самої лікарні, орієнтуючись на габаритні вогні. Їхали вони повільно, Карен направляла його, попереджаючи, про наближення світлофора, де треба повернути, де зупинитися на пішохідному переході. Кілька разів Барні надто різко зрізав, виїжджаючи на тротуар, від чого її сильно трусило, але, здавалося, він зможе вчасно дістатися до лікарні.

Та що буде, коли вони туди приїдуть? Медсестра вже, мабуть, повідомила лікарів, а ще, напевно, якихось чиновників про ситуацію, тож усі вже знають про те, що вони наближаються. Питання полягало в тому, як сильно вони проти того, щоб Карен там народжувала, і чи буде час на розпал істерії в натовпі.

Та срана стаття. Якби не вона, усе б затихло, вони б проігнорували її присутність у лікарні. А стаття знову відродила той страх, ніби сталася ще якась аварія. І журналіст чітко натякнув на те, що навколо ще купа радіоактивного пилу, який «Трейсер контрол» не вдалося знайти.

Дехто, найпевніше, спробує перекрити їм вхід у лікарню. У такому разі Барні доведеться пригрозити їм дробовиком. Та чи зважиться він натиснути на гачок? Він думав, що так. Барні запевнив себе: якщо збереться агресивний натовп, він без ніяких мук совісті почне стріляти. І це буде не з ненависті (джерело ненависті в ньому вже висохло), а заради Карен. Він проведе її всередину, і вже не матиме значення — нехай роблять з ним, що хочуть. Єдине, що зараз важливо, — це щоб її прийняли в лікарню.

Навіть його почуття до дитини вже також не важать. Хоч якось, крізь біль, Карен заслуговує народити. Вона заслужила це чи то стражданнями, чи то терплячим очікуванням, чи якоюсь іншою поведінкою, яка дозволила її тілу створити людську істоту з множення клітин. Вона створила життя, — це творення триває й досі, — і тепер з’явилася загроза, що це незакінчене життя вискочить з печі її тіла надто швидко. І неважливо, ідеальне воно чи неідеальне, та вона має право завершити свою роботу.

Карен схлипувала й вигинала спину. Барні бачив, як їй боляче.

***

«Будь ласка, Господи, — тихо молилася Карен, — тільки б ми прибули туди вчасно. Будь ласка, Господи, не дай мені втратити дитятко. Обіцяю, що любитиму цю дитинку, хоч би що з нею було. Я любитиму її, піклуватимуся про неї й буду хорошою матір’ю. Тільки нехай народиться. Знаю, що я була не дуже релігійною людиною, бувало, що заперечувала Твоє існування, але зараз каюся. Боже. Я вірю. Я вірю. Лише не дай мені втратити дитину. Я віритиму в Тебе завжди. Обіцяю, Господи, лише не дай… не дай… а-а-а-а-а-а-а-а! Чому воно має так сильно боліти, Господи? Чому стільки болю?»

Бідний Барні, навіть не може на неї дивитися, подумала вона. Він би точно згодився взяти на себе її страждання, але від вигляду того, як її мучать пологи, лише скулився. Він хороша людина. Карен не звинувачувала його в тому, що сталося між ним і Майрою (він завжди любив, завжди хотів Майру, але вона пішла геть, а він залишився), і знала, що може на нього покластися.

— Барні, машина!

Він різко крутнув кермо, виїхав на тротуар і вгатив по гальмах, коли хтось їх підрізав. Стискав кермо так, наче хотів його зламати, увесь трусився, піт стікав йому по обличчі.

— Усе добре, Барні, — прошепотіла вона. — Просто якісь недоумкуваті діти. Усе гаразд.

Барні послабив хватку. Зітхнув і відкинувся назад.

— Нам краще їхати далі, Барні. Немає часу.

Він кивнув і обережно рушив, примружуючись на задні фари автомобілів попереду. Але він їхав надто повільно, навколо загуділи клаксони. Повз них промайнула ще одна машина, водій крикнув:

— Прокинься, рагуль! — А тоді ще одна й ще одна, гул клаксонів, доки зрештою Барні не дав газу.

— Барні, не переймайся цим.

Він сильніше натиснув педаль.

— Ти надто поспішаєш.