Драматичні твори

Анкетов. Ну, якщо тебе не пускають у театр, то і в пеклі тобі нема чого робити. Не можна! Вертайся, звідки прийшла!

Чорти. Не можна! Не можна! Вертайся, звідки прийшла!

Всі .зникають з реготом і галасом.

М а р у с я. О, благаю вас. Благаю вас, змилуйтесь. Я ж не можу його там залишити. Я не можу жити без нього, рідного, любого (падає біля пекельної брами і гірко плаче), кого так жадає моє бідне, змучене серце...

Музика. Пауза. Червоні відсвіти од брами падають на Марусю, що залишається в тій же позі, у безнадійному розпачі. Хламушка обережно наближається до Марусі і стиха торкається її плеча.

Хламушка. Не плач, Марусю. От іще, не треба. Ти хочеш побачити дядю Марка, ну, то чого ж плакати, я тобі допоможу. А что же? Не пускають через парадну ходу, пошукаємо чорної.

Маруся зривається на ноги і бере його за руки.

М а р у с я. Це знов ти! О спасибі, спасибі ж тобі, хлопчику! Ходім же, ходім мерщій. (Цілує його.)

Хламушка (витирається рукавом). А цього вже я не люблю — лизатись, тільки загару мою злизала. Важність велика, що не пускають. Ось і нашого брата в вагони не пускають, то що ж, так і сидіти? А паротяг нащо? Так, брат, і тут щуки треба шукати.

Маруся. Ходім же, ходім мерщій, любий мій хлопчику.

X л а м у ш к а. І плакати не треба. (Тре кулаком щоки.) Тільки морду мені всю заслинила, ходім.

Зникають.

Завіса.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

ПЕКЛО

Величезне скелясте міжгір’я, що його кінці заволокла темрява. Ліворуч — безодня, що йде уздовж усього лівого боку кону, звідти увесь час здіймається пара, а іноді вибухає полум’я. Все заливає ясне, але м’яке пурпурне світло.

На коні пусто. Тільки Дідько, пекельний сторож, замітає підлогу дротяною мітлою, збираючи сміття в старе, пом’яте відро, що стоїть біля нього. Це вбогий, старий чорт із кошлатою та місцями облізлою шерстю, з обличчям, підв’язаним червоною хусткою; він безупинно хакає, крекче і чухається. Зверху чути гострий свист, і в ту ж мить убігають двоє чортів, що несуть Спринцовку, якого вони з розгону садять на підлогу.

Чорти (стріпнувшись по-собачому). Ф-фу... Приїхали., гей, ти... Прийми пасажира, нам ніколи, на, розпишись у розносній.

Дідько (обурено). Ще чого! Хіба це моє діло пасажирів приймати. І так цілісінький день не маєш відпочинку, бігаєш, як янгол по пеклу, гаруєш з ранку до ночі, як остання людина. Я й підлогу замітай, і дрова носи, і після безхвостих прибирай, і пакета носи, он знов понадавали цілу купу, а тут ще збори призначені, знову понасмічують, як люди. А жалования і не подумають збільшити.

Чорти. Ну, вже почав. Розпишись, нам ніколи. Здаси комендантові.

Дідько. Розпишись, розпишись...(Протерозписується.)

Чорти зникають.

Спринцовка сидить на підлозі і з зацікавленням дивиться на Дідька, що продовжує злісно шурхати мітлою, буркочучи під ніс.

Спринцовка (про себе). Бач... залізна мітла... Ось, значить, які бувають залізні мітли. А в нас тільки лякають... повишпурлювати, мовляв, залізною мітлою... гм.

Дідько (зібравши нарешті все сміття, сякає носа двома пучками і чухає поперек). А ви ж з яких будете, пане?

Спринцовка. Я? Я хвершал... З Радянської України.

Д і д ь к.о (зацікавившись). Та що ви кажете. Перший раз бачу. А що я хтів у вас спитати, пане. Як у вас там кур’єри-вбиральники? Кажуть, що там кур’єрам лахва, ні янгола цілий день не роблять, а платню одержують більшу за всіх. У нас, розумієте, кур’єрові лихо — працюєш цілісінький день, як людина, а платня за 428 розрядом. Вірите, одежі справити не можна, сором, вся шерсть облізла. А у вас як?

Спринцовка. Е, у нас. У нас, звичайно, того, у нас кур’єрам, гм, добре. Платня, гм, 100 карбованців на місяць і квартира.

Дідько. Та ну! А робота як?

Спринцовка. Роботу — ну, звісно,— замітають, грубки іноді теє...

Дідько. А дрова носять?

Спринцовка. Ні, які дрова, у нас скрізь ліфти або парове опалення, чик-чик і є.

Дідько. Ну! От життя! А пошту? Пакети носять?

Спринцовка. Звісно. Але в нас у кожного кур’єра свій автомобільчик, чик і готово.

Дідько. Ех. Ну й життя! Почастуйте, пане, цигаркою.

Спринцовка дає йому цигарку.

Дідько. Ну, то, пожалуйте, я вас здам комендантові.

Спринцовка. А... а.... там не дуже гаряче?

Дідько. Ні, чого ж там, градусів 800—900, не більш.

Спринцовка (з жахом). Я... як ві-вісім-сот!

Увіходить Фанфаріель — молодий дженджуристий чорт.

Дідько. Ось тут пасажира принесли, пане коменданте, прийміть, будь ласка, бо мені треба нести пакети янгол зна-куди — і на Лису гору ¹³, і на Брокен ¹⁴, і в Лондон,— цариця •влаштовує бал.. Своїх лахудр так не післала, а все на бідного чорта, і хоч би комету дали, чи що, а то дуй пішки.

Фанфаріель. Ну, ну, не бурчи, іди. (Дідько зникає.)

Спринцовка (почтиво уклоняється Фанфаріелеві). Моє шанування, пане коменданте.