Драматичні твори

Одчепіться, кляті жінки,

Хочу спать, а не любить!

Одчепіться, невблаганні,

Залишіть ви мордувать!..

На підлозі, під парканом,

Хоч в канаві, тільки б спать!

Ж інки торсають і тягнуть гвалтівника.

Спринцовка. Це вже дійсно пекельна кара. Немає гірше, як хочеш спати і не можна. Це й зі мною бувало, як поїзда вночі чекав.

Вилазить п’ я н и ц я, а за ним сила різноманітних п л я ш о к зі спиртовими напоями, що його переслідують і лізуть до нього.

Спринцовка. Це що за процесія?

Фанфаріель. Це п’яниця і пляшки зі спиртовими напоями.

Спринцовка. От лахва, цілий буфет! Але чого ж він не п’є?

Фанфаріель. Тому, що немає тільки одного напою, що за нього він віддав би всі інші,— склянки чистої води...

П’ я н и ц я.

Все нутро пече без жалю Невтамований вогонь,

А бодай чорти забрали Той проклятий алькоголь!

Чим пожежу загасити,

Чим зарадити біді...

О благаю, дайте пити,

Хоч один ковток води!

(Вибігає в розпачі.)

Спринцовка. А це хто, здається, якийсь робітник? Ф а н ф а р і е л ь. Це прогульник, він увесь час прогулював на землі і нарешті потрапив до нас.

Спринцовка. То що ж він тут робить? Фанфаріель. Що робить? Увесь час благає, щоб дали йому хоч яку роботу. Але йому не дають — і в цьому його кара.

Спринцовка. Добра тобі кара. Та це б усякий захотів.

Фанфаріель. Ану, спитай. Він і то вже 5 разів вішався з нудьги.

Прогульник.

Білыу немає сил терпіти.

Де подітись од нудьги?

Дайте що-небудь робити —

Хоч із глини пироги.

Дайте землю рить руками,

Дайте пекло замітать.

Хоч залізо гнуть зубами,

Хоч помийні чистить ями,

Тільки б, тільки б не гулять!

(Виходить.)

Спринцовка. Це вже дійсно лиха година! Дайте йому хоч папери які підшивати, бідоласі.

Фанфаріель. Ну, то що ж там стали, далі.

Чорт. Не хочуть іти.

Фанфаріель. Як не хочуть? Хто?

Чорт. Та цей... з портфелем.

Чорти нагинаються над безоднею, звідти висувається плакат з написом «Без доклада не входить».

Фанфаріель. А! Це, певно, бюрократ. Ану, тягніть його за шкірки.

Чорти починають ширяти вниз своїми тризубцями. Плакат зникає, але натомість висувається другий: «Зверніться до секретаря».

Плакат зникає.

Чорт (в розпачі). Не йде!

Фанфаріель. А, то ну його в болото. Звісно, що бюрократа навіть чортячі вила не беруть.

Фанфаріель. То ось бачили, які в нас «санаторії», кожний пацієнт може зрозуміти, що саме пошкодило йому в житті. Ну, а тепер ходім, покажу вам і нашу канцелярію.

Спринцовка. Добра санаторія.

Виходять обидва.

Увіходить Ліліт у супроводі своїх пекельних фрейлін — кількох розкішно зодягнених жінок. Сама Ліліт у чорній усіяній діамантами оксамитовій сукні з голими руками і з розрізом на стегні. Вона сідає на крісло праворуч і рухом руки відпускає фрейлін, які виходять.

Ліліт (хмуро дивиться перед себе). Цей солдат не сходить у мене з думки... О, як би я хотіла залишити його біля себе... Я ніколи не бачила очей, щоб горіли такою завзятою одвагою... (Підводиться.) Мені здається, що разом з ним вдирається свіжий вітер безмежних просторів землі, і так жадливо зітхають груди, щоб пити без кінця це свіже повітря... Але де ж він? Гей, хто там! (Тупає ногою.)

Фанфаріель (з'являється миттю). Кликали, царице?

Ліліт. Ви не знаєте, де цей... як його, солдат — більшовик, як його, Марко, чи що. (Одвертається.)

Фанфаріель. Ще не прибув, царице.

Ліліт. Як не прибув? То де ж він?

Фанфаріель. А зрештою, може, він у другому відділі — я довідаюсь.

Ліліт. Стривайте. Ви, як і завжди, нічого не знаєте. Замість писати безглузді п’єси, краще б займалися ділом. Слухайте... Я... я хочу, щоб він залишився тут... цей солдат. Як би це зробити?

Фанфаріель. Ну, то не оддавайте йому накладні — тільки й усього.

Ліліт. Ні, я не можу цього зробити — не маю права. І пекло має свої закони.

Фанфаріель (сміється). Ну, тоді доручіть його якій-небудь з наших красунь — Аспазії ^І6, Фріні ¹⁷ або прекрасній Єлені ¹⁸, хіба ж їх мало.

Ліліт (гнівливо). А, то я, виходить, поганша за яку-небудь Фріну! Я, перша дружина Адама, пекельна цариця, славетна Ліліт! Та ви думаєте, що ви говорите! Чим писати безглузді п’єси...

Фанфаріель. Ото, далися їй ці п’єси... я... я не смів, царице.

Ліліт. Фріна! Він і дивитись на неї не схоче.

Фанфаріель. Пробачте* царице.

Ліліт. Який він вибрав пароль?

Фанфаріель. «Маруся».

Ліліт.' Маруся. Певно, яке-небудь дурне дівчисько. Ну, добре. Сьогодні в мене велике приймання. Коли приведуть цього дурня, скажіть, щоб його привели до мене. Ідіть. (Виходить.)

Два зелених чорти продовжують завзято клапати картами, не бачачи, що з безодні висунулась чиясь голова. Голова повільно висовується, і нарешті вилазить уся постать типового хулігана старих часів у «картузі і спин-жаку». Вилізши, він плює в безодню і показує туди дулю. Потім обережно обходить чортів і йде праворуч.

Хуліган. Ф-фу, ну й спекота, мать їх. Тут, здається, трохи ліпше.

Назустріч йому з правого боку виходить постать сучасного «шкета» в со-колці, штанях «кльош» і кепці, з татуюванням на грудях. Обидва стикаються і дивляться один на одного.