Драматичні твори

Заліз н и ч н и к. Граждани, я вам півгодини роз’яснюю, що я зайнятий, що не моє діло давати довідки і що зверніться в довідкове бюро. І що за народ некультурний уму непостижимо! (Виходить з ображеним виглядом.)

Хламушка. Нічого не, розумію. (Озирається.)

Вертається Ніна і, побачивши Хламушку, швидко прямує до-нього.

Ніна. Нарешті. Коли вирушає експедиція? Сьогодні?

Хламушка (озираючись безпорадно). Да, звичайно, сьогодні. Казали, що в залі номер п’ятий.

Ніна (бере його за руку). Де Шалімов? Вдома його немає, в інституті теж. Ви не знаєте, що з ним? І нащо ця дурна історія... Господи! Зіпсували людині життя —і за що? (Виймає хустку і прикладає до уст.)

Хламушка. Так, це на нього страшенно вплинуло. Я сам його відтоді не бачив. Та нічого, поїде Любуша заспокоїться.

Ніна. Вона їде з Мальвановим? Напевно?

Хламушка. Ну, аякже? Вони ж побрались.

Н і н а. Хвалити бога. Хоч би вже скоріш. А ви їх проводжаєте?

Хламушка (озираючись). Я? Так, звичайно. Але, розумієте, така історія. Все в один день. І вони їдуть сьогодні, і Таня. Тільки вони звідси, а Таня — з Білоруського. Просто хоч розірвись. Поки сюди приїхав, їхній поїзд на годину раніш. А тут ще погода собача.

Ніна. І не соромно вам —- завоювали таку принадну дівчину, а ще скаржитесь!

Хламушка (зітхає). Еге... зааоювали. Завоюєш таку валькірію. Вона ось на крос їде в Париж,— де вже за нею угнатись.

Ніна. В Париж? Та що ви!..

Хламушка. Ну, аякже, вона ж усі призи взяла, прямо Діана. її навіть Серьожа не догнав, на що вже бігун.

Ніна. А ви догнали...

Хламушка (зітхає). Ну, пробачте, я піду. (Виходить.)

Увіходять четверо пристойно одягнених громадян — делегація наукового товариства. Попереду старенький професор з мокрим зонтиком.

Професор. Надзвичайно підла погода. Вдень було ясно, а тепер дощ і сніг. Іменно «апріль-веттер», як говорять німці. (Чхає.) Одначе, де ж ця експедиція? Петре Петровичу, у вас моя промова? (Чхає.) Ну, ходім, пошукаємо.

Виходять ліворуч.

УвіхЪдить ШгГлімов. Він надто змінився. Ще більше насупився, змарнів. Недбало вдягнений, у задрипаному пальті, в пом’ятому капелюсі. Тримається ближче до стін, підозріливо озирається. Схоже на те, що він

кілька днів п’є.

Ніна (побачивши Шалімова, кидається до нього). Олександре Івановичу, милий, нарешті!

Ш а л і м о в (здригнувши). Ніно, ти? Вибач, в мене нема часу... Потім. (Хоче вийти.)

Ніна (затримує його). Чого ви тікаєте від мене?, Хіба я не друг вам більше?

Шал і м о в. Залиш мене! Тут не місце. Мені й без того... важко...

Ніна. Чого ви тут? Ходім, ході*м додому. Я знову приберу вашу кімнату, запалю вашу лампу, ви знову знайдете спокій і щастя, мій бідний, скривджений друг.

Шал і мов (з гіркою усмішкою). Моя лампа... Ех!.. (Грубо.) Іди візьми патент на ремонт розбитих ламп і тихого щастя. Утішниця. (Опам'ятавшись.) Пробач мені, я сам не знаю, що кажу. (Швидко виходить.)

Ніна стоїть, приклавши хустку до губ, потім повільно виходить. Увіходять М а л ь в а н о в і Любуша, за ними той самий з а л і з н и ч-ник з тією ж пухкою книжкою в руках. Але тепер тримається ввічливо, навіть розгублено. Любуша дуже змінилася. В ній вже немає колишньої рвучкості, її руки спокійні, в них більше жіночності. Але вона поблідла

і схвильована, тінь глибокого суму часто затьмарює її обличчя.

Мальванов (перегортаючи свою записну книжку). Ну, добре, припустимо, що ці відправлені раніш, прийде.Спичаковський — провіримо. А де ж тоді ці номери — 112869 — сушені фрукти, 70—71 —теж, 72—73 — горіхи, 74—75— 7&— галети, 77 — шоколад. Чому ж їх немає ні на складі, ні в вагонах? (До Любуші.) Пробач, мій друже, я зараз скінчу.

Залізничник. Яж вам докладаю,— цей вагон потрапив випадково на обмінний пункт. Я вже розпорядився,— через хвилину буде.

Мальванов. Ну, дивіться. Я спитаю Спичаковського.

Залізничник. Та ні, навіщо. Товариш Спичаковський знають. Вони і то весь час сердяться.

Мальванов (сміється). То ж то. Його не обдуриш.

За ліз нични к. Дуже суворий чоловік. Прямо купорос. Не звольте турбуватись. Все буде гаразд.

Мальванов. Ну, дивіться. Наш вагон готовий?

Залізничник. Все готове. Ваші вже там.

Мальванов. Ну, добре, ідіть. Але де ж Спичаковський? Знову, напевно, жінка. І надало ж людині оженитись, та ще в такий час!

Любуша. Може, й ти жалієш, Ігоре? Адже ж і тобі теж «надало».

Мальванов. Ну, що це ти, моя радість! Я дійсно бовкнув, не подумавши, а ти вже й образилась. Та й Спича-ковського жінка трохи не під замком його держить, десять разів прибігала, щоб не їхав з нами. А ти он сама в пустиню зі мною їдеш.

Любуша (усміхається). Різниця невелика. Хоч так, хоч сяк — клопіт.