Драматичні твори

Вернидуб. Та це ж нерозумно, Таня. Ну, навіщо утворювати перешкоди, яких немає. Дійсно, як ті ящики. Адже ж ми любимо одне одного. ,

Таня. Іди! Ніколи я тебе не кохала, ніколи.

Вернидуб. Та це ж нечесно, Тася. Якісь образи, гра Бігаємо один від одного, немов журавель і чапля.

Таня (ще більше розсердилася). Ти сам журавель, сам! Забирайся, не можу тебе бачити. Чапля, черепаха, слон!

Вернидуб (обіймає її). Тася!

Таня (виривається і тупотить ногами). Геть!

Вернидуб. Ну, як знаєш. Прощай. (Іде на сходи.) Прощай.

Таня не відповідає і стоїть, як і перше, затуливши обличчя руками

і схлипуючи.

Вернидуб (іде нагору, кілька разів * озираючись). Барса-Кельмес... Підеш — не- вер-нешся. (Зникає за поворотом.)

Вгорі на сходах з’являється Хламушка. Вдивляється в коридор. Побачивши Таню, швидко збігає сходами і підходить до неї.

Хламушка (відхиляє Танині руки від її обличчя). Тасенько, люба, що з вами?

Таня (рвучко оповиває його шию руками). Хламушка, милий! Тепер я бачу, що завжди, завжди вас любила. (Ховає голову в нього на грудях.)

Хламушка. От тобі й маєш!

Таня (цілує його). Милий, любий Хламушка. Дайте мені вмитись, я не можу йти до себе в такому вигляді.

Хламушка. Ходім. Будьте свідками, товариші, що я чесно старався їх з’єднати. Але я теж не залізний, і, коли щастя оаме йде до мене, я вмиваю руки. А за одним разом і Тасю умию.

Виходять нагору.

Музика давно замовкла. Десь довго б’є годинник — дванадцять. З Таниної кімнати вибігає Любуша. Вона нагіівроздягнена, з накинутою на плечі великою хусткою. Вся тремтить від холоду й ляку.

Любуша. Таня! Таня! Господи, як б’ється серце. Що таке скоїлось?.. Хто це тут плакав? Або це теж мені снилося? Який жах!., немов Саша вмер. Холодно, я вся тремчу. Де ж Таня? Як моторошно одній, в чужому домі. Саша, Саша, нащо ти мене тут покинув саму, нелюбиму, чужу... (Сідає на стільчик І гірко плаче.)

З своїх дверей швидко виходить Мальванов. Озирається здивований.

Мальванов. Що таке? Хто це тут плаче? Або це мені здалося? (Бачить Любушу.) Любуша! Що сталося? Що з вами, дитя?

Любуша (стріпнулася). Це ви, Ігоре Миколайовичу... Мальванов. Що з вами? Хто вас образив? Любуша (підводиться). Я не знаю. Мені страшно. Мені приснилося, що Саша вмер. Тут хтось плакав. Ігоре Миколайовичу, милий, підіть, будь ласка, до нього, до Саші, попросіть, щоб він до мене прийшов. Мені дуже зле. Мальванов. Ну, звичайно, я зараз.

Швидко йде сходами наверх. Любуша замовкла, притулившись до стінки. Згори вертається видимо зніяковілий Мальванов.

Любуша (озирається). Ну, що? Де ж Саша?

Мальванов (не знає, що казати). Він уже роздягся. Він не може прийти. Лягає спати. Та й вам треба лягти, справді.

Любуша. Він... він не схотів прийти. Цього не може бути. (Іде до сходів.)

Мальванов. Стривайте! Куди ви, Любуша? Ви вся тремтите. У вас, напевно, жар. Вам треба лягти.

Любуша. Ні, ні,— пустіть, я піду.

Мальванов. Та куди — «піду»?

Любуша. Напевно, до Саші. Я не можу лишатись тут сама. Я збожеволію. Там хтось ходить, стогне. Я ляжу на порозі біля його дверей. А завтра я поїду.

Мальванов. Та це ж нерозумно, Любуша. Що ви робите? З вас же сміятимуться. Та й він — хіба він зрозуміє ваш сум, хіба... (Пригортає її до себе і зараз же випускає.) Що я роблю?.. Тут дійсно здурієш з цією дівчиною.

Любуша. Ні, ні, мені треба йти. Пустіть мене. Мені треба пройти цю жахливу пустиню. Так, так, це далеко, далеко, але я дійду. (Іде по сходах нагору.)

Мальванов. Любуша! (Кидається за нею, але зараз же вертається.) Що я роблю? Ще хвилина — і я б наробив жахливих дурниць. Це дійсно якась химера з цим коридором. Немов тут справді на двадцяти метрах зсунуто всі пустині і всі безодні Паміру. Знову! Знову це дівча!

Згори, тримаючись за поруччя і ледве пересуваючи ноги, спускається Любуша. Бліда як полотно, шукаючи руками підпори, робить ще кілька кроків і падає. Мальванов, зляканий, підбігає до неї.

Мальванов (підіймає її). Любуша! Любуша! Що з вами? їй млосно. Любуша!

Любуша (плане). В нього женщина. Ця, Ніна. Він не любить мене, не любить.

Мальванов. Ну, досить, заспокойтесь. Ходімо краще спати, все пройде, все забудеться. Та годі-бо плакать, Любуша. Ну, що з нею робити... От клопіт з цим дівчам,— і кинути не можна, і підійти страшно... Ну, як ти її візьмеш, коли вона трохи не гола. Любуша!

Любуша тихо плаче.

Мальванов. Легше було вбрід через Мууксу ²³ переправлятись. Куди легше! В крайньому разі понесе водою, а тут... Ну, досить, Любуша, ви ж таки доросла дівчина. Ходім, я вас однесу. Е, будь, що будь! Може, ніхто не побачить. (Бере Любушу на руки і несе до її кімнати.)