Драматичні твори

Мальванов (усміхається). Не боїтесь іспиту простором? Віддаленням?

Хламушка. Віддаленням? Повірте, мій друже, що не треба океанів і пустинь, щоб роз’єднати людей. Часто для цього буває досить одного коридора. Візьміть, наприклад, Шалімова та його Любушу. Між ними була тисяча кілометрів, і вона їх легко подолала. А він...

Мальванов (швидко). А він замінив що тисячу одним коридором і сходами... Я вже думав про це.

Хламушка. Ага, думали! Що ж виходить? А те, що такий ось, припустимо, коридор (встає і проходить, спотикаючись через ящики), що такий ось коридор (вертається) може бути часом довшим за пустині Гобі ¹⁸ і непрохіднішим, ніж цей ваш Барса-Кельмес.

Мальванов (усміхаючись). Звичайно, коли стільки ящиків на дорозі.

Хламушка. Навіть без ящиків. Уявіть, наприклад, що он там на сходах кулемет, а ви повинні здобути верхній поверх.

Мальванов. Що ж тут уявляти? Я сам брав такий будинок з кулеметом на сходах у 1920 році.

Хламушка. Ну, і що ж? Як це ви собі з’ясовуєте?

Мальванов. Вся справа в соціальних і душевних відмінах. Борець за волю — близький мені і за океаном, а який-иебудь міщанин — навіть в одному зі мною коридорі — далекий від мене, як комета.

Хламушка. Ви гадаєте, справа тільки в цьому?

Мальванов. Звичайно, в цьому. І якщо ви почнете запевняти, що самий простір є щось умовне, я не стану вас слухати. Наші уяви про простір, звичайно, умовні, але він дійсно існує. Так вчив нас Ленін,— і з цього ви мене не зіб’єте. Простір є об’єктивна, річ. І цілком реальна.

Хламушка. Звісно, реальна, але що таке по суті простір? Він же тільки грань — математична грань для тих перемінних величин, якими наповнила світ природа: повітря, землі, води і всієї матеріальної маси. А коли це так, то ж справа не в тому, короткі чи довгі ці перемінні, а в необхідності їх перемагання, в опорі тих тіл, що наповнюють простір.

Мальванов. Не тільки тіл, а й соціального оточення. Адже ж і барикада роз’єднує не тому, що за неіо гармати, а тому, що за нею інший — ворожий нам світ!

Любуша і Таня вийшли з<своєї кімнати й слухають.

Хламушка. Так, але такий весь світ. Він опинається на кожному кроці. На кожному шляху тисячі перепон і застав,— і як багато з них понабудували самі люди.

Мальванов (зривається на ноги). Оце правда! Тисячі років побивалися люди над тим, щоб укрити нашу землю кордонами, межами, заставами, тюрмами. За кожною межею стояв кулак з сокирою, за кожною заставою — солдат.

І тільки тепер ми, більшовики, взялися за те, щоб знищити ці перешкоди. Ми вже розорали всі межі і з’єднали всі лани в один неоглядний килим. Ми проклали шляхи в далекі пустині, в льодові моря. Але прийде час, коли ми зметемо всі кордони, і тоді вільні люди всіх країн зіллються в одну велику сім’ю, де не буде ні меж, ні солдатів, ні класів. Так, для нас, більшовиків, подолати простір — значить подолати разом з тим, і всі застави старого світу.

Вернидуб (схвильований бере за руку Мальванова). Саме зараз я зрозумів це,— спасибі.

Любуша, що слухала з таким же захопленням Мальванова, кинулась була до нього, але спинилась, зніяковіла.

Мальванов. Так, це все дуже добре, але де ж мій Спичаковський? Давно пора одвезти на станцію ці ящики, а він пропав і третій день носа не являє. Ви його не бачили, товариші?

Вернидуб. Ні, не бачили.

Мальванов. Чи не потрапив і він у такий зачарований коридор, що довший за пустині Гобі?

Хламушка. І дуже просто. Закохався десь — ось вам і коридор.

Мальванов. Це вже не коридор, а тупик. Ну,, до побачення, товариші, спробую все ж таки подзвонити на вокзал,— може, він там. (Іде до себе.)

Вернидуб. (дивиться на годинник). Ого. Пора в клініку. До побачення, товариші, пішов. (Дуже серйозно.) Ну, Таня, прощай, більш за тобою бігати не буду. Годі.

Т а н я (спантеличена). Як не будеш? Чому? Нога заболіла, або?

Вернидуб. Ні, нога не заболіла, а причина, мій друже, в тому, що збагнув я суть всіх речей. І якщо простір єсть тільки опір і непорозуміння, а кожен паршивий коридор довший за пустині Гобі, то поклав я, моя люба, їхати з Маль-вановим шукати широких горизонтів, де, розумієш, не тісно.

Таня. Як їхати? Та ти з глузду з’їхав!

Вернидуб. А чому б і не з’їхати? Подумаєш, розум — непохитна річ. Він, Тася, розвивається, як і все на світі. Ну, поки. (Іде до виходу.)

Таня (біжить за ним). Стривай! Серьожа! Сергійко! Куди ти!

Вернидуб виходить, Таня за ним.

Хламушка. Догадався-таки, каналія. Зрозумів, нарешті, що кращий спосіб догнати жінку — бігти не за нею, а від неї. Ех! (Махнувши рукою, бере своє пальто І йде нагору.)

Любуша стоїть в мовчазному роздумі. З правого боку увіходить

Шалімов.

Любуша (побачила й біжить до нього). Саша! Любий, нарешті! Я так занудилася за тобою.