Драматичні твори

Мальванов. Ну, ну, не хвилюйся, мартишко. Я ж знаю, тобі не легко. Нічого, поїдемо, все забудеш. Для того тебе й беру. Обвіє тебе гарячими вітрами, прополоще жовтими пісками, і не помітиш, як душа обновиться.

Любуша. Який ти хороший, Ігоре.

Мальванов. Звичайно, хороший,—а ти як думаєш? (До офіціанта.) Дайте нам нарзану, тістечок і чаю. Сядемо поки тут.

Сідають за столик.

Увіходить Хламушка.

Мальванов. А, любий філософ! Ну, що нового в просторі? Сідайте. Який простір найдовший?

Хламушка (витирає лоба хусткою). Найдовший простір той, який у даний момент найтрудніше подолати. Наприклад, для мене зараз найдовший в світі простір — між цим і Білоруським вокзалом. Через те, що там Таня, а я не можу до неї поїхати, поки не вирушить ваш поїзд.

Офіціант приносить чай.

Мальванов. Значить, коли вона поїде в Париж, найдовше віддалення буде — від вас і до Парижа.

Хламушка. Нічого подібного. Бо ж у Париж мені не треба їхати, а якщо простору не треба перемагати,— він взагалі не існує. А Таня все одно зі мною, куди б вона не поїхала.

Любуша (про себе). Значить, і Саша завжди буде зі мною, куди б я не поїхала. Так,— і нікуди не втечеш від минулого. А коли ще раптом це...

Мальванов (сміється). Добра мені філософія. Значить, коли ви спите, цілий світ, крім вашої подушки, стає вихідним, адже ж вам він тоді не потрібний? Але де все ж таки Спичаковський? Я починаю справді хвилюватись.

Увіходить Вернидуб. Він теж змінився, став серйознішим, змарнів.

Мальванов. Сідай, Серьожа. Ну, як? Все гаразд? Спичаковського не бачив?

Вернидуб (сідає). Ні, не бачив,— а що? Мальванов. Та немає його ніде,— скоро їхати. Хламушка (підводиться). Ну, я, очевидно, поїду на Білоруський.

Вбігає Спичаковський з маленьким чемоданом у руці. Він захекався І весь мокрий від дощу. Обтрушується неначе пудель.

Мальванов. Спичаковський, нарешті! Спичаковський. Ну, все чудово! Замкнув на ключ. Летючий поцілунок. В замкову щілину. Догнав автобус. Троячка штрафу. Свіжий, як троянда. (Знімає кепку І струшує — бризки летять всім в обличчя.)

Мальванов (витираючись). Та ну тебе к чорту! Бризкає прямо в обличчя. Троянда підмочена!

Всі сміються.

Спичаковський. Фатальний збіг. Жахливий дощ. Мальванов. Та в чому справа? Яка щілина? Якйй поцілунок?

С п и ч.а к о в с ь к и й. Поцілунок летючий, а щілина звичайна,— в дверях. Замкнув дружину і втік. Здається, ясно. А ще професор. Ф-фу!..

Мальванов. Ай, ай, Спичаковський, та хіба ж так можна з жінкою? А ще казав — «пушинка», «метелик».

Спичаковський. Жахлива помилка. Відсутність досвіду. (Хмуро.) Не пушинка, а гиря, млинарське жорно. Гірше від устілок.

Мальванов. Ну, словом, чудово! Іди мерщій в багажну контору, ось тобі записка. Цих ящиків чомусь немає, він каже, що на обмінному пункті.

Спичаковський. Гаразд, з’ясуємо. Дивіться ж, мене немає. Прийде дружина, кажіть — поїхав. Інакше не пустить. Відведе додому. Я буду там, сюди не прийду. (Зникає.)

Мальванов. Добре, добре, іди. Попався-таки, нещасний. А ^ака з виду тоненька, тендітна,— іменно «пушинка». Ну, то ходім і ми, товариші.

Увіходить та сама делегація і прямує до Мальванова.

Професор. А, ось де вони! Добривечір, дорогий колего! Нарешті ми вас знайшли.

Мальванов (злякався). А що. ...що таке? Але пробачте...

Професор. Семене Семеновичу, де ж наше привітання. (Йому подають розкішну теку.) Ми прийшли, дорогий колего, вітати вас від імені нашого товариства... (Чхає, дехто з делегатів теж), з нагоди тієї... (Чхає.) Надзвичайно паскудна погода,— з нагоди вашої сміливої подорожі в ті далекі пустині, де велично панує... (Чхає.) Надзвичайно жахлива погода... (Чхає.)

Мальванов. Але, дорогий учителю, це зовсім зайве. З’являються двоє фотографів з апаратами і негайно націляються

на Мальванова.

Професор. Е, ні, дозвольте,— дайте ж мені скінчити. (Читає.) «Невгамовний дух Прометея²⁶, благородний неспокій бунтарського розуму завжди штовхали людину до нових і нових дослідів».

В цю мить вбігає Пушинка і рішуче повертається до Мальванова, незвертаючи'ні на кого уваги. Вона дійсно заслуговує такого імені, і ніколи не подумаєш, що ця тендітна, принадна жінка може бути такою енергійною.

Пушинка (немов вихор, прориває лави, перекидає апарат одного з фотографів, відштовхує професора). Товариш Мальванов! Де Спичаковський? Де мій чоловік?

Професор (підіймає окуляри й теку). Моя промова! Мої окуляри! Це якийсь тайфун, а не жінка. Гірша від сьогоднішньої погоди. Адже ж розбились!

Фотограф (піднімаючи апарат і, касети). Пропали знімки.

Пушинка. Де мій чоловік? Куди ви його поділи?

Мальванов. Але, дорога Пушинко, пробачте, товаришко Спичаковська...

Професор. Добра мені «Пушинка». Це справжня бомба! Пропали окуляри!