Драматичні твори

Ружинська (лагідно). Я знаю, що я заслужила своє лихо і мушу терпіти... Благаю тебе, йди сам, я не можу йти в юрбу, я не можу йти туди, де всі дивитимуться на мою муку... Що я робитиму там із своєю журбою... серед веселої гомінкої юрби... Самотня, темної ночі, крадькома можу я плакати та молити прощення за тяжкий мій гріх, за те, що зреклася свого збавителя, за те, що оддала катам того, хто врятував життя моє і честь.

Ружинський (хапає її за руку І шипить розлючений). Ходім! Ти ганьбиш мій рід... Хлопська графиня!

Ружинська (з гордістю, що прокинулася в ній під впливом образи). Геть! (Виривається й одступає.) Не тобі б казати про ганьбу... злодій...

Ще на початку цієї сцени з лівого боку ввійшла Стеся, бліда, змучена, в розірваній сірій сукні-сорочці, з якої видно голі плечі і босі ноги. Вона робить кілька кроків, озираючись безумними очима, потім підходить до жовнірів. Вигляд її лагідний і сумний, в рухах немає колишньої енергії.

Стеся (до оісовнірів). Скажіть, будь ласка, добрі люди, де дорога в Кодню?

І-й жовнір (регоче). Спитай, дівчино, в судді Дубровського.

2-й жовнір. У Кодню є дорога, тільки назад немає.

Стеся (стенувшись). Так... я знаю... назад немає, назад немає...

Ружинська (з жахом і жалем дивиться на Стесю, пригорнувшись мимоволі до чоловіка). Дивись... це та сама дівчина, що просила тоді за свого нареченого в той самий вечір, коли,.. (Вона стенається.) Вона збожеволіла... бідна дівчина...

Ружинський. Та ходім же нарешті! (Грубо хапає її за руку, боязко озираючись на Стесю І пориваючись до брами.)

Стеся (підходить до Ружинської І бере її за руку). Бідна, як поколоті голкою твої ніжні пальчики... бачиш, вони всі в крові... Чому ж ти шила без наперстка...

Ружинська стенається.

Де твій наперсток? Чому ж.ти шила без наперстка... саван для свого чоловіка... Стривай, я подарую тобі наперсток.

Гельця з жахом вириває свою руку і закриває обличчя руками.

Ружинський (грубо сіпає її). Ось твої безглузді вередування! Кінчилось тим, що зібрала юрбу коло себе.

І дійсно, кілька прохожих зупинилось, дивлячись на цю сцену.

V

Із-за брами виходить суддя Дубровський з своїм гайдуком і секретарем і теж зупиняється, хмуро дивлячись на те, що чиниться.

Стеся (що пізнала Ружинського). А, це ти! Це ти вкрав мій алмаз, моє алмазне жорно! (На якусь мить розум її неначе прояснився.) Ти! Ти! Схопив мене і кинув у льох і відібрав алмаз, що я купила ціною крові, ціною крові моєї! Я обволаю на тебе! Я обволаю на тебе, як на злодія і гвалтівника!

Рух і гомін серед народу.

Ружинський. Проклята божевільна! (Злісно, зігнувшись, поривається до брами, але відступає перед Дубров-ським, що робить крок уперед І навмисно заступає йому дорогу.) А, проклятий диявол...

Дубровський (грізно й поважно). Стійте, графе Ружинський! Нарешті-таки прояснився розум цієї бідної дівчини, і вона прямо й очевисто назвала, хто її кривдник і гвалтівник. Іменем найяснішої республіки викликаю вас завтра на суд, графе Ружинський! А всіх, хто чув, що казала ця дівчина, викликаю, яко свідків перед судом. Пане секретарю, запишіть зараз же всіх, хто був тут присутній.

Ружинський (злісно сміється). Ви помилились, пане Дубровський! Ви не суддя більше в Житомирі. Вас вже знято з посади — щоб не захищали бунтівників і хлопів!

Дубровський (вражений). Ви брешете!

Ружинський (виймає з кишені пергамент з печаткою). Ось декрет його королівської милості — завтра я пришлю його до вас. (Хапає за руку дружину і виходить за браму.)

Дубровський стоїть якусь мить приголомшений, тоді підіймає гордо голову і так само спокійно й поважно іде ліворуч. Юрба шанобливо розступається перед ним.

VI

Народ хвилюється.

Вигуки з юрби. Так ось які ці графи! А Дубровського — чули — таки з’їли! Злодії, гвалтівники!— Добра панська правда! — А що він зробив? — Хіба ж ти не чув? — А хто ця дівчина? — Та це ж Стеся Бражнюк... Геть з панами! — Тихше, дурний, жовніри! — Ходім на плац.— Бити всіх панів! — Що ти сказав, хаме? Ану, пане, покличте того жовніра!