Драматичні твори

Хмарний (теж підводиться). Не бійся, тебе в це діло не вплутаю. Та й чим я його вб’ю? Ти ж сам забрав у мене шаблю і ніж. Ходім краще шукати Стесю... Тільки б. знайти її живою, тільки б пригорнути до себе її бідне, смутне личко, зогріти її худенькі ручки, заглянути в її бідні, нерозумні, налякані очі... Потерпи ще трошки, моя бідна дитино, я верну тобі розум, я відплачу тим, хто скривдив тебе так люто.

Іде за браму. Шенчик за ним.

її

З лівого боку ввіходить Цвікловіц і Лі я, вилікувана Цвікловіцем від її сліпоти і пишно одягнена в оксамитну сукню, в золотих оздобах і самоцвітах: Лія, немов дитина, поривається до всього, що бачить своїми прозрілими очима. Вони зупиняються коло брами, дивлячись на далекий простір, що одкривається зліва.

Лія (притулившись до руки Цвікловіца). О мій тату! Яке велике щастя бачити своїми очима цей прекрасний світ... Що за розкіш ці зелені поля, і темний гай, що синіє далеко-далеко... і цей плац, весь залитий сонцем... і ошатна юрба, що сновигає навкруги... і ці самоцвіти, яких я ніколи не бачила... і найкраще твоє чудове обличчя, срібна борода і прекрасні очі, що в них стільки мудрості і ласки. І це все щастя дав мені ти, великий, мудрий, коханий! (Вона палко цілує його руку.) Чи є ж більше чудо на світі, як розкрити сліпі очі людині!

Цвікловіц (усміхається). О, якби я справді міг розкривати сліпі очі людям,— це б було дійсно чудом. Немає чуда, що я вилікував твої очі, які не бачили тільки тому, що був замутився твій розум. А скільки людей залишається сліпими, хоч і бачать їхні очі, і горе тому, хто розкриває їхню сліпоту. Хіба ж можу я сказати цим жовнірам, що не гайдамаки їхні вороги, а пани, які навмисно тримають їх самих у темряві, кріпацтві та злиднях. Але сліпі й самі пани, що змагаються в конфедераціях з королем та проміж себе і не бачать, що хижі сусіди давно вже полічили дні їхньої вільної і безладної республіки, тільки чекаючи часу, щоб поділити* її між собою... І гайдамаки сліпі, бо повірили в ласку цариці, що продасть весь народ український, щоб тільки держався її трон і не луснули стародавні ланцюги, якими посковувані хлопи по всій землі — од Москви і до Мадріда... Бо добре знає цариця, що кожний удар по цих ланцюгах буде чути скрізь, де тільки працює на панів безправний пригноблений народ... Але більш за всіх сліпі євреї, що цілують панську руку, яка ще вчора їх била... Ось поглянь, це ж наші євреї... Вони несуть алмазну шаблю, щоб якшанобливіше піднести її великому гетьманові Браницькому (з глибоким сарказмом) за те, що він врятував народ єврейський від нового Амана і персів... ²

З правого боку виходить депутація євреїв, що несе на червоних оксамитних подушках золоту, всипану алмазами шаблю і сувій тори⁰³. Попереду два равізі, за ними кілька заможних, пишно вдягнутих євреїв. Вони сваряться і сперечаються проміж себе, кому йти першому, кому держати

промову тощо.

Цвікловіц. О, яб хотів послухати, як вони будуть рівняти ясновельможного гетьмана з Мордохаєм, Самсоном і Давидом...⁵⁴ Ідіть, сліпі безумці, шануйте тих, хто зіпсував вашу совість, хто має право кинути завтра в свинячий хлів вас і ваших дітей за невиплату оренди, різати пейси або цькувати собаками за першою своєю примхою...

Депутація проходить за браму.

З правого боку виходить молодий єврей, убогий, по-жебрацькому вдягнений у лахмання, кульгавий, із милицею під рукою.

Л і я (пригорнувшись до Цвікловща). О мій тату... я знов спом’янула те, що твоя ласка примусила мене забути...

Цвікловіц (дивиться на неї допитливим оком). О,- ні, не примушував я тебе зрікатись старих спогадів, старого горя, моя доню... Слухай, Ліє, чи хотіла б ти побачити кого-небудь з твоїх рідних... з тих, кого так кохало твоє серце?

Л і я (стенувшись). Нащо... нащо ти жартуєш так жорстоко! Вони ж загинули... загинули всі... і тато, і мама... і Лейзер...

Цвікловіц. Я не жартую, Ліє... Хотіла б ти побачити свого ндреченого?

Лія (схвильовано). Лейзера? Ні... Ні! Нащо ти мучиш мене!

Цвікловіц (підзиває рукою убогого єврея). Підійди сюди, юшаче.

Убогий наближається.

Чи пізнаєш ти цю дівчину?

Убогий. Ні, шановний пане, я не знаю цієї вельможної пані.

Лія (що придивляється із страхом і надією до убогого, притуливши руку до серця, скрикує). Лейзер! Лейзер! Мій коханий!

Убогий (випускає свою милицю й падає на одне коліно, притуливши руки до висків, дивиться на Лію, як на привид). Ні... ні! Цього не може... цього не може бути...