Драматичні твори

Проходить суддя Дубровський у пишному вбранні чорного оксамиту, з золотим ланцюжком на грудях і з ціпком з золотою головкою. Гайдук несе

за ним шаблю.

Дехто з юрби. Віват, суддя Дубровський!

Він навіть не обертається.

Пшепюрковський (ухвально). О, цей знає, як завдати гарту, нікого без прочуханки не випустить. (Чеше потилицю.) Жоден гайдамака не вийшов від нього цілий. Що й казати — натоптана голова.

Пауша. А отже ж і вийшов.

Пшепюрковський. Хто ж це такий?

Па у ш а. А той гайдамака, як його... що княгиня Вількомірська обіцяла викуп за його життя.

Пшепюрковський. Ну, так то ж, пане, інша річ. Тут ціла історія. Хіба ж пан не знає? (Стишуючи голос.) Коли минув термін відстрочки, що просила княгиня, і ніхто не приніс алмаза, Дубровський удекретував козака на смерть і відрядив у Кодню. Аж ось через якусь хвилину прибігає та дівчина і каже, що знайшла алмаз, але в неї цей алмаз нібито гвалтовно відібрав граф Ружинський. Розумієте, який скандал, пане. Дубровський, що давно вже ненавидів графа, зараз же помчав у Кодню, припинив страту і домігся того, що гайдамаку помилували і заслали у Величку, коло Кракова, копати сіль⁵¹. Тільки дівчина, як почула, що осавула відряджено в Кодню, так і бебехнулась на землю без пам’яті та й пролежала так цілий місяць. А як вона отямилась і хотіли допитати її, хто ж це відібрав у неї алмаз, то виявилося, що в неї щось там зіскочило у голові, і вона збожеволіла.

Пауша. От так оказія! Ну, а алмаз—так і пропав?

Пшепюрковський (вихиляє кубок). Це вже ви спитайте у графа. Кажуть, що він продав його княгині за майорат графині Брагінської, з якою тепер одружився,— цілий Овруцький ключ, пане, десять мільйонів злотих. Тільки й княгині не дав щастя цей алмаз — син її, князь Вількомір-ський, дістав кулю в лоб десь у Парижі, побившись з якимось пройдисвітом у кав’ярні,— нема для кого, значить, і берегти цей славетний алмаз.

Пауша. То, може, його і не було ніколи?

Пшепюрковський. Розумійте як хочете, тільки Дубровський цього діла не кинув і, побачите, таки докопається до графа. О, то голова натоптана! Він кожного наскрізь бачить. Гей, шинкарю, ще два кубки вина! Пан чесник пам’ятає, як я ловив тих музик-гайдамаків біля кордону. Не жаліючи живота для блага короля і Речі Посполитої. То що ж пан думає? Як тільки побачив Дубровський на суді мою зав’язану голову і взнав, відкіля в мене ті рани, він підвівся з свого місця, підійшов до мене, зняв із себе оцей золотий ланцюжок (показує ланцюжок на собі) і надів мені при всіх на шию... За такі, каже, шляхетні рани мушу, каже, віддячити панові чим можу. Так-то, пане чеснику. (Вихиляє кубок.)

Чути музику.

Дехто з народу. Приїхав! Приїхав гетьман Браниць-кий!

Юрба поривається на плац. Пшепюрковський і Пауша теж підводяться.

Пшепюрковський платить гроші корчмареві.

Пшепюрковський. Ну, то що ж, підемо і ми, пане чеснику? (Виходять за браму.)

Зліва увіходять Хмарний і Шенчик. Хмарний одягнений у чорний шляхетський жупан, але без шаблі. Шенчик — у міщанському вбранні.

Шенчик (затримує Хмарного за руку). Як собі хочеш, а далі йти небезпечно. Бачиш, яка юрба? Якраз хто-небудь пізнає.

Хмарний. А то мені однаково. Тільки б Стесю побачити, а там хоч і вмерти...

Шенчик. Ну, то сядьмо, хоч і тут, на цих жорнах. Звідси ми все побачимо. (Сідають.) Ну й шалена ж у тебе голова, Василю! Ледве з-під сокири втік — і знову лізеш.

Хмарний. Ну, то скажи ж мерщій про Стесю, ти її бачив? Невже ж це правда, що вона збожеволіла? Та й що тут дивного? Хіба можна було витерпіти все, що дісталося їй на долю! Все своє життя, всю любов, весь запал своєї душі віддала вона справі, яку вважала святою,— визволенню рідної людини... О, якби ми мали стільки сили, скільки жило в цій бідній дівчині, не загинула б наша справа! І подумати, що вона божевільна... День у день блукає вона по полях і по місту... сама, нещасна, недужа, убога... І невже ж ніхто не доглядає її? Ніхто не дасть їй напитися, ніхто не зогріє бідних її ніжок? Господи, то де ж твоя правда... де?

Шенчик. Вона сама не хоче. Старий Цвікловіц кілька разів брав її до себе, суддя Дубровський купував їй сукні і черевики, а вона знов пороздає все убогим, а сама ходить по полях і по місту... все шукає дороги в Кодню...

Хмарний (стискує голову). І подумати, що той, хто довів її до цього,— живий і не покараний! Ні! Не для того ж я визволився з-під сокири Стемпковського, не для того втік із Велички, щоб тішився та розкошував мій лютий ворог, мій проклятий кривдник! Недарма ж він так тремтів, боячись, щоб не вирвався з клітки шалений звір. Нехай же тепер побачить!

Шенчик (хапає його за руку). Та що ти надумав, безумний! Та ну тебе в болото, а з мене вже буде і однієї лезору-ції, добре, що хоч як-небудь голову до пліч пришили, і вона поки що держиться. (Хоче йти.)