Читаем Джералдова гра полностью

призведе до вибуху. Правда, яку вона вперше розкрила того дня, полягала от у чому: у ній є криниця, вода в ній отруйна, і, ляснувши Джессі, Вільям опустив туди відро, яке потім піднялося, наповнене нечистотами й в’юнистим гидом. Вона ненавиділа його за це й припускала, що саме та ненависть змусила її вдарити. Та глибина налякала її. Тепер, через стільки років, Джессі зрозуміла, що той страх не зник… але це досі її злило.

«Ти не загасиш сонце, – подумала вона, ані найменшої гадки не маючи, що це означає. – Здохнеш, але не загасиш».

– Я не хочу сперечатися через якісь дрібниці, Джералде. Просто візьми ключі від цих блядських штук і відімкни мене!

А тоді він сказав дещо настільки приголомшливе, що спершу Джессі навіть не змогла осягнути ці слова:

– А що, як я цього не зроблю?

Першою привернула увагу зміна тону. Зазвичай Джералд говорив грубуватим, непривітним та енергійним голосом: «Я тут керую, і з цим нам усім вельми пощастило, правда?» – проголошував цей тон. Але йому на зміну прийшло низьке муркотання, якого Джессі раніше не чула. В очі повернулися вогники – гарячі, маленькі, що колись давно збуджували її, наче прожектори. Розгледіти ті вогники було важко – за оправленими золотом окулярами він звузив очі до набряклих щілин, – але вони там були. Так, безумовно.

Ну і ще була дивна ситуація з його маленьким другом. Дружок не поникнув навіть трішечки. Здавалося, він тримається пряміше, ніж вона будь-коли пам’ятала… хоча це, напевно, лише уява.

«Справді так думаєш, дівулю? А я ні».

Джессі опрацювала всю цю інформацію, перш ніж повернутися до останніх слів, які він промовив, – того неймовірного запитання. «А що, як я цього не зроблю?» Цього разу вона не звернула уваги на тон, зосередилася на сенсі сказаного і, повністю зрозумівши ці слова, відчула, як лють і страх посилилися ще на одну поділку. Десь у криницю знову спускається відро, щоб знову зачерпнути того слизу – мерзенну порцію сповненої мікробами води, майже такої ж отруйної, як болотна мідноголова.

Двері кухні знову грюкнули об одвірок, а в лісі знову загавкав пес, цього разу близько, як ніколи. Звук був тріскучий, відчайдушний. Якщо таке слухати довго, мігрень не забариться, жодних сумнівів.

– Джералде, послухай, – почула вона, як промовляє її новий сильний голос.

Джессі усвідомлювала, що цей голос міг би дібрати й кращий час, щоб порушити тишу, – врешті-решт, вона ж на безлюдному північному березі озера Кашвакамак, прикута кайданками до стовпців ліжка, одягнута лише в тонкі нейлонові трусики, – але все одно насолоджувалася ним.

– Ти мене слухаєш? Я знаю, що останнім часом ти рідко слухаєш, коли я говорю, але цього разу дуже важливо, щоб ти мене почув. Отже… ти мене слухаєш нарешті?

Він стояв на колінах на ліжку й дивився на Джессі так, наче вона – якийсь раніше не відкритий вид жуків. Його щоки, на яких звивалися складні мережі дрібних багряних ниточок (вона їх вважала Джералдовими алкогольними плямками), розчервонілися до майже фіолетової барви. Схожий прокіс перетинав чоло. Колір був настільки темний, а форма настільки чітка, що він скидався на родимку.

– Так, – відповів Джералд, і через цей новий муркітливий голос слово перетворилося на «та-а-ак». – Я тебе слухаю, Джессі. Слухаю дуже уважно.

– Добре. Тоді підійди до комода й візьми ключі. Спочатку відімкнеш оцей, – вона побрязкала правим зап’ястком об узголів’я, – а тоді оцей. – Так само побрязкала лівим. – Якщо ти зараз це зробиш, ми зможемо трошки зайнятися нормальним безболісним сексом із взаємним оргазмом, а тоді повернутися до нашого нормального безболісного життя в Портленді.

«І нікчемного, – подумала вона. – Ти забула додати. Нормального, безболісного й нікчемного життя в Портленді». Мабуть, саме так і є, або, можливо, це трішки надмірна драматизація (коли ти прикута до ліжка, драматизація якось сама собою виходить, помалу усвідомлювала Джессі), проте, мабуть, у будь-якому разі добре, що вона не вимовила те слово. Це означає, що той новий прямолінійний голос не такий уже й нестримний. А тоді, ніби заперечуючи цю думку, Джессі почула, як той голос – зрештою, власний її голос – починає підніматися з недвозначними ритмами й пульсаціями люті.

– Але якщо ти не припиниш клеїти дурня й дражнити мене, я звідси поїду прямісінько до сестри, дізнаюся, яка там адвокатка займалася її розлученням, і подзвоню їй. Я не жартую. Я не хочу грати в цю гру!

А тоді відбулося щось фантастичне, чого вона б не очікувала й за мільйон років: посмішка повернулася йому на обличчя. Вона здійнялася, наче субмарина, що нарешті досягла союзних вод після довгих і небезпечних поневірянь. Хоча навіть не це було по-справжньому фантастичним. Насправді вражало те, що посмішка більше не надавала Джералдові безневинно-пригальмованого вигляду. Тепер він скидався на небезпечного безумця.

Долонею він знову потягнувся вперед, погладив її ліву грудь, а тоді боляче стиснув. Закінчив цю неприємну справу, щипнувши її за пипку, чого раніше ніколи не робив.

– Ай, Джералде! Мені боляче!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Агрессия
Агрессия

Конрад Лоренц (1903-1989) — выдающийся австрийский учёный, лауреат Нобелевской премии, один из основоположников этологии, науки о поведении животных.В данной книге автор прослеживает очень интересные аналогии в поведении различных видов позвоночных и вида Homo sapiens, именно поэтому книга публикуется в серии «Библиотека зарубежной психологии».Утверждая, что агрессивность является врождённым, инстинктивно обусловленным свойством всех высших животных — и доказывая это на множестве убедительных примеров, — автор подводит к выводу;«Есть веские основания считать внутривидовую агрессию наиболее серьёзной опасностью, какая грозит человечеству в современных условиях культурноисторического и технического развития.»На русском языке публиковались книги К. Лоренца: «Кольцо царя Соломона», «Человек находит друга», «Год серого гуся».

Вячеслав Владимирович Шалыгин , Конрад Захариас Лоренц , Конрад Лоренц , Маргарита Епатко

Фантастика / Научная литература / Самиздат, сетевая литература / Ужасы / Ужасы и мистика / Прочая научная литература / Образование и наука
Смерть в пионерском галстуке
Смерть в пионерском галстуке

Пионерский лагерь «Лесной» давно не принимает гостей. Когда-то здесь произошли странные вещи: сначала обнаружили распятую чайку, затем по ночам в лесу начали замечать загадочные костры и, наконец, куда-то стали пропадать вожатые и дети… Обнаружить удалось только ребят – опоенных отравой, у пещеры, о которой ходили страшные легенды. Лагерь закрыли навсегда.Двенадцать лет спустя в «Лесной» забредает отряд туристов: семеро ребят и двое инструкторов. Они находят дневник, где записаны жуткие события прошлого. Сначала эти истории кажутся детскими страшилками, но вскоре становится ясно: с лагерем что-то не так.Группа решает поскорее уйти, но… поздно. 12 лет назад из лагеря исчезли девять человек: двое взрослых и семеро детей. Неужели история повторится вновь?

Екатерина Анатольевна Горбунова , Эльвира Смелик

Фантастика / Триллер / Мистика / Ужасы