Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— Містер Норрелл — це я.

Високий і низький дуже широко розплющили очі.

Немало помовчавши, останній, на обличчі котрого вирази змінювалися від образи до пустопорожнього вигляду і — нарешті — легкого спантеличення, попросив м-ра Норрелла назватися ще раз.

Саме так м-р Норрелл і зробив, по чому дрібний джентльмен проказав:

— Перепрошую, сер, але… Ну, тобто я хотів сказати… Сподіваюся, ви пробачите мені моє нахабство, але смію запитати, у вашому будинку на Гановер-сквер буває вбраний у чорне чоловік з худим обличчям, схожим на покручений корінь?

М-р Норрелл на хвильку замислився і відповів:

— Чилдермасс. Ви говорите про Чилдермасса.

— Ах, Чилдермасс! — вигукнув низький, немовбито йому все прояснилося. — Ну, звісно же! Треба ж було так помилитися! Це ж Чилдермасс! Ох, містере Норрелле! Навіть не знаю, як вам описати ту радість, що я зараз відчуваю, познайомившись із вами. Сер, моє прізвище Дролайт.

— Ви знайомі з Чилдермассом? — подивувався м-р Норрелл.

— Я… — затнувся м-р Дролайт. — Я бачив, як описаний мною чоловік виходив із вашого будинку і… Ох, містере Норрелле! Я вчинив, як справжнісінький дурник! І прийняв його за вас! Прошу, не тримайте на мене зла, сер! Адже тепер, коли я бачу вас, то дуже добре розумію, що попри дикий і романтичний образ того чоловіка — такий, сказати б, магічний, — вас оточує атмосфера споглядання, як істинного вченого. Ласеллзе, скажіть, ну хіба містер Норрелл не справляє на вас враження поважного й тверезого дослідника?

Без особливого ентузіазму високий чоловік погодився зі словами товариша.

— Містере Норрелле, цей мій друг — містер Ласеллз, — промовив Дролайт.

М-р Ласеллз ледве вклонився.

— Ох, містере Норрелле! — скрикнув м-р Дролайт. — Ви навіть не уявляєте, як я сьогодні мучився, все переживав, чи ви прийдете! Я навіть пішов до оранди на Ґлассгаус-стрит, де просто запитав у Дейві з Лукасом їхню думку! Дейві був певен, ви не прийдете, тож можете собі уявити, в який безмежний відчай мене ввігнали його слова!

— Дейві і Лукас! — безмірно вражено повторив м-р Норрелл. (Ви ж маєте пам’ятати, саме так звали кучера та лакея м-ра Норрелла.)

— Аякже! — вигукнув м-р Дролайт. — Ви же, напевно, знаєте, що в оранді на Ґлассгаус-стрит Дейві і Лукас час од часу люблять перекусити бараниною.

М-р Дролайт на мить передихнув, і м-р Норрелл ледь устиг пробурмотіти, що йому цього відомо не було.

— Я доклав неабияких зусиль, щоб донести своєму широкому колу знайомих відомості про ваші неймовірні таланти, — правив далі м-р Дролайт. — Я був вашим Йоаном Хрестителем, сер, і торував вам шлях![37] Жодної хвилини я не вагався, називаючи вас своїм справжнім другом, бо від самісінького початку, мій любий містере Норрелле, я мав почування, що ми такими станемо. І як бачите, я мав рацію. Адже ось ми вже з вами тут і безтурботно теревенимо.

5 Дролайт

весна — осінь 1807 року

Рано-вранці наступного дня Чилдермасс, повірений у справах м-ра Норрелла, відповів на виклик хазяїна і прийшов до нього в ранкову їдальню. М-р Норрелл сидів блідий, у стані нервового збудження.

— Що сталося? — запитав Чилдермасс.

— О! — скрикнув м-р Норрелл і підвів погляд. — Ви ще смієте мене про це питати?! Ви! Людина, що зневажила своїми обов’язками та дозволила якомусь мерзотнику стежити за будинком і, нічого не боячись, допитувати мою прислугу! Так! Не тільки допитувати, а ще й отримати відповіді на свої запитання! Скажіть на Бога, навіщо я тоді вас тримаю, коли не для захисту від таких нахаб?!

Чилдермасс знизав плечима:

— Мова, певно, про Дролайта?

Запала коротка, зачудована тиша.

— То ви про все знали? — заволав м-р Норрелл. — Святий Боже, та що ви взагалі собі думали? Хіба не ви казали мені під сотню разів, що заради власного спокою треба пильнувати слуг і не дозволяти їм пліткування?

— Звісно, казав! — не став одмагатися Чилдермасс. — Та боюся, сер, тепер вам доведеться пожертвувати деякими зі своїх звичок, що раніше забезпечували вам усамітнене життя. Ваша схима та відлюдькуватість пасували вам у Йоркширі, але зараз-то ми не там.

— Так, так! — роздратовано погодився м-р Норрелл. — Знаю, що не там. Але питання ж не в цьому. Питання, що цьому Дролайту потрібно від мене.

— Слава першого джентльмена в столиці, який завів знайомство з магом. Не більше.

Але здоровий глузд не зміг узяти гору над страхами м-ра Норрелла. Він знервовано потирав жовтувато-білі долоні і кидав налякані погляди по тінистих закутках, немовби підозрював, що звідти за ним шпигують інші дролайти.

— У тім вбранні він не скидався на вченого мужа, — промовив м-р Норрелл, — та це ні про що не говорить. В нього не було ніяких перснів на пальцях, ні магічних, ні яких-небудь васальних, та все ж таки…

— Я вас не розумію, сер, — проказав Чилдермасс. — Говоріть прямо.

— Може в нього теж є здібності? Га, Чилдермассе? Як гадаєте? — спитав м-р Норрелл. — Може, в нього є друзі, що заздрять моєму успіху?! В яких колах він обертається? Де навчався?

Обличчя Чилдермасса розпливлося в широкім скособоченім посміху.