Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

М-р Норрелл прибув одночасно з якоюсь дамою дуже поважного віку. Дрібна і неприємна, вона, вочевидь, належала до найповажніших гостей (бо вся була в діамантах). Прислуга товклася навколо неї, тому появу м-ра Норрелла в будинку ніхто не помітив. Він зайшов у повну залу людей і рушив до великої чаші з пуншем на маленькому столику. За сьорбанням трунку м-рові Норреллу раптом спало на думку, що він нікому не представився, а тому ніхто й не знає, що він уже тут. М-р Норрелл вагався, як слід чинити далі. Такі самі гості, як він, уже вітали своїх друзів, але маг почувався негодним піти й самотужки представитися якомусь із лакеїв; його нервували їхні горді обличчя та невимовне враження вищості од усіх. Як же прикро, що тут не було хоча би одного-двох членів блаженної пам’яті Товариства магів міста Йорк, щоб уздріти всю цю самоту й халепу, в яку потрапив м-р Норрелл; їх би це без міри звеселило. Та хіба з нами трапляється не так? У звичнім оточенні наші манери невимушені й веселі, однак варто потрапити в незнайоме товариство, де ви не знаєте нікого і ніхто не знає вас… Господи! як же ніяково нам тоді!

М-р Норрелл бродив із кімнати до кімнати, шкодуючи, що взагалі сюди приїхав, аж раптом став як укопаний на півкроці, почувши своє ім’я, за яким протягнувся шлейф загадкових слів: «…переконував мене, що він з’являється лише в таємничому корзні полуночного синього кольору, прикрашеному потойбічними знаками! Однак Дролайт, який дуже добре знає Норрелла, говорить, мовляв…»

Шум із тієї кімнати долинав неймовірний, і диво, що м-р Норрелл почув бодай це. Слова промовляла якась дівчина, і тепер, намагаючись її знайти, м-р Норрелл гарячково навсібіч крутив головою. Але даремно. Тепер його ятрила думка, що ж іще там про нього нарозказували.

Він опинився поруч із якоюсь іншою леді й джентльменом. Вона нічим особливим не вирізнялася — розважлива на вигляд дама, років сорока-п’ятдесяти, — зате от він становив приклад чоловіка, якого зазвичай у Йоркширі не стрінеш. Невисокий, акуратно вбраний у добротний чорний фрак і неймовірно білосніжну сорочку. На шиї, на чорній оксамитовій стрічці висіли невеличкі срібні окуляри. Чоловік мав правильні й досить приємні риси обличчя; коротке чорне волосся, чисту й білу шкіру, яку тільки на щоках ледве помітно відтіняли рум’яна. Але увагу найперше вбирали його очі: напрочуд великі, красивої форми, темні і водночас яскраві, немов вода у кришталево чистому озері. На довершення всього він мав довжелезні чорнющі вії. В цьому чоловікові було виплекано стільки жіночного, але поміж усіх цих рис тільки очі й вії дісталися йому від природи.

М-р Норрелл уважно прислухався до їхньої розмови і виявив, що мовиться якраз про нього:

— …дав пораду леді Данком щодо її доньки, — говорив маленький чоловік. — Леді Данком знайшла їй виняткову партію, джентльмена з дев’ятьмастами фунтами доходу на рік! Але дурненьке дівчисько віддало своє серце капітану драгунів без ламаного шилінга за душею. Леді Данком просто не знаходила собі місця від гніву. «Ох, ваша милосте! — гукнув я до неї тієї ж миті, як про все дізнався. — Не переймайтеся так! Облиште цю справу на мене. Мене генієм, звичайно, не назвеш, та мої розрізнені таланти якраз пасують справам такого роду». Мадам, ви зараз посмієтеся, коли почуєте, як я все владнав! Смію сказати, навряд чи би ще хтось на цілому білому світі додумався би до такого сміховинного фортелю! Тож я взяв із собою міс Сьюзан на Бонд-стрит[32], де ми провели разом із нею чудовий ранок, приміряючи різні кольє та сережки. Більшість свого життя вона провела в Дербіширі, тому не звикла до справді дивовижних коштовностей. Не знаю, чи вона взагалі коли-небудь серйозно замислювалася про такі речі. Потім я і леді Данком зауважили раз чи два, що весілля з капітаном Герстом унеможливить для неї такі чудові придбання, у той час, як узявши шлюб із містером Воттсом, вона зможе вибирати собі справді найкраще. Далі я доклав усіх зусиль, щоб завести знайомство з капітаном Герстом і переконати його супроводити мене до клубу «Будлс»[33] на Пелл-Мелл, де — не смію вводити вас в оману, мадам — іде справді велика гра! — Дрібний чоловічок захихотів. — Я позичив йому трохи грошей на пробу фортуни. Не своїх — ви це чудово розумієте. Мені їх якраз для цього надала леді Данком. Ми сходили туди три-чотири рази, і за рекордно короткий час капітанові борги стали… скажу так, мадам, навіть не уявляю, як він із ними розплатиться! Разом із леді Данком ми показали йому, що одна справа — розраховувати на шлюб із юною леді, маючи скромні доходи, і геть інакша — вважати, ніби вона прийме чоловіка, обтяженого боргами. Спершу капітан удався, якби це сказати… до солдатського лексикону! Але врешті-решт був змушений визнати справедливість наших слів.