Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Уявіть собі чоловіка, котрий день за днем просиджує в бібліотеці; незначного такого собі чоловіка без особливих чеснот. На столі перед ним книга. Нові пера, ніж, аби їх гострити, атрамент, папір, записники — все, що потрібно, напохваті. У каміні завжди розведено вогонь, адже без вогню він не може — морозно. Зі зміною пір року міняється кімната, але не чоловік. У трьох високих вікнах звичайний англійський пейзаж, спокійний навесні, веселий улітку, меланхолійний восени й понурий узимку — як і годиться англійському пейзажу. Та зміна пір року чоловіка мало цікавить. Він заледве відриває очі від сторінок у книжці, а коли вирішує розвіятись, робить це так само, як і будь-який англійський джентльмен: в суху погоду його тривалі прогулянки ведуть по парку та околицями невеличкого ліска; в мокру погоду він трошки походить у підліску. Однак йому майже нічого не відомо ні про підлісок, ні про ліс, ні про парк. На бібліотечнім столі його чекає книга; перед його очима навіть зараз стоять рядки друкованих літер, йому все ще голова йде обертом від аргументів, викладених у ній, а в кінчиках пальців свербить од бажання гортати її далі. Двічі або тричі на сезон він бачиться з сусідами, бо живе в Англії, а тут сусіди нізащо не дозволять усамітнитись настільки, щоб суспільство про вас цілковито забуло, навіть якщо ви суха людина з кислим виразом обличчя. Чоловіка відвідують, надсилають йому свої картки через прислугу, запрошують на обіди чи бали. Наміри сусідів переважно доброчинні (на їхні переконання, чоловікові шкодить постійна самота), але крім того їх ще й цікавить, чи змінився чоловік хоч трохи за час, що минув з останньої їхньої зустрічі. Не змінився. Чоловікові нічого розповісти сусідам, і вони вважають його найнуднішою людиною в Йоркширі.

Та в крихітнім сухім сердечку м-ра Норрелла насправді жила амбіція, що вдовольнила би навіть м-ра Ганіфута — повернути магію в Англію, і саме жадання сповнити цю амбіцію до вимріяного кінця змусила м-ра Норрелла заявити про своє прагнення переїхати до Лондона.

Чилдермасс переконав його, що для цього саме настав сприятливий час, а він — Чилдермасс — цей світ знає. Чилдермассові були відомі ігри, що в них бавиться на вулицях дітлашня, але забули дорослі. Чилдермассові було відомо, про що думають старі перед каміном, хоча всі ці довгі роки їх ніхто про це не питав. Чилдермасс знав, які пісні співають молоді барабанний дріб та дудіння волинок, що змушують облишати рідний дім та йти у військо. І він знав про пів чайної ложечки слави й цілу бочку горя, заготовану їм долею. Варто було Чилдермассові кинути один погляд на меткого адвоката, і він уже знав, що той має у кишенях свого фрака. Чилдермасс усміхався, бо знав усе це, а інколи навіть сміявся вголос. І жодного жалю, вартого бодай ламаного шилінга, ці знання в нього ніколи не викликали.

Тож коли Чилдермасс заявив своєму хазяїнові: «Їдьте-но до Лондона. Негайно їдьте», — м-р Норрелл йому одразу повірив.

— Одне мені трохи не до вподоби, — проказав м-р Норрелл. — Не хотілось би, щоб від нашого імені в лондонську газету писав Сеґундус. Він точно наробить помилок у своїм листі. Ви подумали про це? Боюся, нафантазує він. Цим третьорозрядним ученим постійно кортить пододавати щось від себе. Почне вгадувати (і не вгадає), до якої саме магії я вдався у Йорку. Домислів навколо неї і без нас вистачає. Нам точно потрібен Сеґундус?

Чилдермасс прикипів похмурим поглядом до хазяїна і, ще похмуріше всміхнувшись, категорично відповів, що потрібен:

— От скажіть, вам не траплялося недавно згадок про такого собі джентльмена із флоту на прізвище Бейнс?

— Здається, я знаю про кого йдеться, — відповів м-р Норрелл.

— Ага! — правив далі Чилдермасс. — А звідки ви про нього дізналися?

На якусь мить запала тиша.

— Ну, здається, — неохоче визнав м-р Норрелл, — я вичитав про капітана Бейнса в одній із газет.