Рада сказати[26]
, що м-р Ганіфут почувався трохи краще від інших. Добра душа, він дуже переймався через оповідь, розказану маленькою статуєю з мороку під дахом собору. У своїм крихітнім кам’янім серці вона проносила спогад про жахливий злочин кілька століть, вона пам’ятала мертву дівчину з плющовим листям у волоссі, коли всі інші про неї забули, то м-р Ганіфут подумав, що така вірність заслуговує на винагороду. Відтак він завалив листами декана собору, каноніків та архієпископа й дошкуляв їм, поки всі ці важливі особи не погодилися надати м-рові Ганіфуту дозвіл на розкопки в південному трансепті. Піднявши кам’яні брили, м-р Ганіфут і найняті ним чоловіки знайшли людські кістки у свинцевій домовині саме там, де вони мали бути за словами маленької кам’яної статуї. Однак потім декан собору заявив, що не може дозволити перепоховання кісток із церкви (чого домагався м-р Ганіфут) на підставі свідчень кам’яної скульптури. Таких прецедентів просто не існувало. «Ах! — тільки й зідхнув м-р Ганіфут. — Але ж насправді існували». Суперечка палала кілька років, і, як наслідок, м-р Ганіфут не мав часу жалкувати за тим, що підписав папір м-ра Норрелла[27].Бібліотеку Вченого товариства магів міста Йорк спродали м-ру Тороґуду із провулку Коффі-ярд. Та якось сталося так, що м-р Сеґундус дізнався про це з третіх, якщо не четвертих рук, коли хлопчина з книгарні м-ра Тороґуда розповів про це товаришеві (котрий служив писарем у мануфактурника), а той товариш випадково згадав про це в присутності місис Коккрофт у заїзді «Джордж інн», а та, в свою чергу, переказала місис Плезанс, господині м-ра Сеґундуса. Щойно маг дізнався про це, то помчав засніженими вулицями Йорка до книгарні м-ра Тороґуда — без капелюха, пальта й чобіт. Проте книжок уже не застав. Він розпитав м-ра Тороґуда про покупця, але власник крамниці, перепросивши, сказав, що не в праві назвати його імені, бо той наче не бажав широкого розголосу. Без капелюха й без пальта, засапаний, у повних води черевиках та забрьоханих панчохах, м-р Сеґундус на очах всієї публіки в книгарні з крихтою втіхи відповів, що йому, власне, однаково, назвуть ім’я покупця чи ні, бо він і так найпевніше знав, хто цей джентльмен.
М-р Сеґундус не втрачав інтересу до м-ра Норрелла. Він багато про нього думав і часто про нього говорив із м-ром Ганіфутом[28]
. Той був переконаний, що всі останні події можна цілком пояснити щирим бажанням м-ра Норрелла повернути магію в Англію. М-р Сеґундус у цьому сумнівався і взявся вивчати геть усе, що зможе, про м-ра Норрелла, зокрема, шукати його знайомих, які могли би хоч трошки розповісти про цю особу.Звісно, будь-який джентльмен із таким гарним будинком та великим маєтком завжди цікавить своїх сусідів, і ті зазвичай дізнаються бодай щось із його життя-буття, хіба що вони геть дурні. Так, на вулиці Стоунґейт м-р Сеґундус знайшов одну сім’ю, чиї кузени мали садибу за п’ять миль від абатства Гертф’ю, подружився з ними і вмовив їх не тільки організувати звану вечерю, а ще й запросити на неї тих своїх кузенів. (М-р Сеґундус був прямо вражений, наскільки добре йому вдавалися такі плани.) Кузени приїхали й залюбки говорили про свого багатого й незвичайного сусіда, який був зачаклував цілий Йоркський собор. От тільки всі їхні відомості полягали в тому, що м-р Норрелл надумав перебратися з Йоркширу до Лондона.
М-ра Сеґундуса новини подивували, але ще більше його приголомшило, як вони вплинули на його настрій. Він раптом засумував, а такої дурнички від себе не чекав. Норрелл ним ніколи не цікавився і нічого доброго йому не зробив. А проте, м-р Норрелл тепер був його єдиним колегою. І з його від’їздом м-р Сеґундус лишатиметься єдиним магом, останнім магом у Йоркширі.
4
Друзі англійської магії