Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Хай там як, а ця повільна декламація звучала як рокований присуд. От тільки що за мова лунала, ніхто не розумів. Одного разу м-рові Сеґундусу немов почулося щось про згубу, потім латинське interficere, себто «вбивати». Цей голос було не просто розібрати. Він анітрохи не скидався на людський, чим тільки примножував страх джентльменів побачити фейрі. Грубий, глибокий й шорсткий, він звучав неначе це один об одного терлися два камені, хоча й мав би бути мовленням, точніше ним і був. Обійняті страхом, джентльмени вглядалися в темряву, де тільки й виднівся, гублячись у понурій порожнечі, невиразний обрис кам’яної постаті на велетенській колоні. Призвичаївшись до дивних звуків, джентльмени розрізняли все більше слів: давні англійські та старолатинські переплелися так, наче мовець не мав ані найменшого уявлення про те, що це різні мови. На щастя, ця осоружна мішанина не становила труднощів для магів, звиклих до розплутування письмових просторікувань учених із сивої давнини. У перекладі на нормальну мову слова звучали якось так: «Давним-давно, — промовляв голос, — років п’ятсот тому або й більше, в присмерках одного зимового дня, до церкви зайшов юнак, а з ним — юнка із плющовим листям у волоссі. Тут були лише камені. І ніхто, крім них, не бачив, як він її задушив. Дівчина замертво повалилася на камені, і це бачили тільки вони. За свій гріх юнак покарання не отримав, бо за свідків були тільки камені. Минали літа, та коли б той чоловік не заходив у храм, не ставав поміж іншими парафіянами, камені кричали: ось! цей чоловік замордував дівчину з плющовим листям у волоссі — однак ніхто їх не чув. Та ще не пізно! Ми знаємо, де його поховано! У закуті південного трансепта! Хутчіш! Хутчіш! Піднімайте плити! Дістаньте його кістки! Нехай їх розтрощать лопати! Жбурніть його череп об колони й розбийте його! Ввольте бажання каменів помститись! Ще не пізно! Ще не пізно!»

Навряд чи магам стало часу осмислити ці слова і подивуватися з того, хто їх промовив, аж раптом почувся новий камінний голос. Цього разу він, здавалося, долітав з-над вівтаря і мов не мішав, дарма що звучав чудно і вживав стародавні й забуті слова. Голос скаржився на якихось вояків, які були побили вікна зсередини. За сотню років вони явилися знову й розтрощили хресну переділку — лекторій — між нефом і хорами, позбивали лики святих, украли таріль. Якось вони гострили вістря своїх стріл об край купелі; через триста років — палили з пістолів у домі капітулу[24]. Схоже, другий голос не розумів, що хоч велика церква і живе тисячоліттями, людям такого довгого віку не відпущено. «Вони тішаться з руйнування! — викрикував голос. — Але заслуговують на нього самі!» Як і перший промовець, цей, здавалося, пробув у церкві незліченні роки, певно, чув незліченні служби й молитви, однак усе одно не спізнав наймиліших християнських чеснот: милосердя, любові, смирення. І весь цей час перший голос надалі журився за мертвою дівчиною з плющовим листям у волоссі, тож два шкарубкі промовці злилися дуже неприємно для слуху.

Тільки м-р Торп, мужній джентльмен, наважився сходити до вівтаря і поглянути на того, хто говорить.

— Це статуя, — озвався він.

І тільки тоді джентльмени з товариства міста Йорк знову попіднімали голови, вглядаючись у горішній морок, звідки лунав перший голос. Тепер мало хто сумнівався, що промовляла маленька кам’яна скульптура, бо навіть поки вони дивилися на неї, можна було розгледіти, як відчайдушно вона метеляє в повітрі куцими кам’яними рученятами.

Тут заговорили всі інші статуї та пам’ятники в соборі, переповідаючи камінними голосами про побачене в своїм каміннім житті, й галас зчинився такий, розповідав пізніше м-р Сеґундус своїй господині місис Плезанс, що описати його геть неможливо. Адже Йоркський собор повниться малим, різьбленим у камені людом та химерними крилатими тваринками.