Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Надвечір останнього дня проти дати, встановленої для демонстрації магії м-ром Норреллом, у Йорку пішов сніг, і вже вранці грязь та болото міста вкрила бездоганна біла ковдра. Вона приглушила цокотіння копит і звуки кроків, навіть голоси йоркців перемінились у цій білій тиші, яка всотала геть усі звуки. М-р Норрелл призначив дуже ранню годину. Маги міста Йорк снідали по своїх домівках на одинці. Спостерігали в тиші за тим, як слуга розливає каву, розламує для них булки щойно з печі, подає масло. Дружина, сестра, невістка чи племінниця, які зазвичай виконували ці дрібні обов’язки, все ще спали, і приємні домашні жіночі теревені, яких джентльменам товариства магів міста Йорк годилося цуратись, хоч ті бриніли милим і ненав’язливим рефреном крізь усе буденне життя, ще не точилися. Їдальні в оселях джентльменів також змінилися у порівнянні з учорашнім днем. Зимовий присмерк поступився місцем жаскому світлу зимового сонця, стократно підсиленому засніженою землею. Біле зимове укривало сліпило очі. І на гарненьких доньчиних чашках для кави мало не витанцьовував візерунок із трояндовими бутонами. Сонячні зайчики стрибали на срібному кавнику племінниці, а невістчині всміхнені пастушки з порцеляни раптом усі перетворилися на осяйних янголів. Стіл немовби накрили сріблом та кришталем фейрі.

Виткнувши голову з вікна третього поверху по вулиці Леді-Пекіттс-ярд, м-р Сеґундус подумав, що, можливо, це і є Норреллова магія. Раптом над головою щось загрозливо прогуркотіло, і він ледве встиг сховатися назад у кімнату, як із даху обвалився сніг. М-р Сеґундус слуги не мав, так само як не мав дружини, сестри, доньки, невістки чи племінниці, зате господиня, в котрої він винаймав житло, місис Плезанс, вставала ще вдосвіта. Хіба один раз протягом останніх двох тижнів вона чула, як він зітхає над книжками? Тож сподівалася, що збадьорить його настрій, підсмаживши на сніданок два оселедці, зготувавши чай зі свіжим молоком, нарізавши скибок білого хліба з маслом та розклавши їх на біло-синій порцеляновій тарелі. Такі самі шляхетні мотиви спонукали її сісти поговорити з м-ром Сеґундусом. Та побачивши його понуру парсуну, вона вигукнула:

— Ох! Мені вже терпець уривається од цього діда!

М-р Сеґундус не казав їй, ніби м-р Норрелл дід, але дарма — їй здавалося, саме такий він і має бути. З усіх розповідей м-ра Сеґундуса вона зробила висновок, що м-р Норрелл — це такий собі скнара, котрий, замість золота, копичить магію. Трошки згодом, як розгортатиметься наша історія, я дозволю читачам самостійно вирішити, наскільки справедливим вийшов портрет мага у вустах місис Плезанс. Подібно до неї, я також вважаю, що скнари завжди старі. Не знати, правда, чому, адже, безперечно, юних скнар не менше від старих. Ну, а щодо старості самого м-ра Норрелла маю сказати: такі, як він, уже діди в сімнадцять літ.

— Коли ще був живий містер Плезанс, — правила далі місис Плезанс, — то він завжди казав, що жодному чоловіку чи жінці в Йорку не зрівнятися зі мною у випіканні хліба. Інші люди також із добрості своєї хвалили, казали, ніколи не їли такого смачного хліба, як у мене. Мені завжди кортіло мати добрий стіл удома — люблю робити все до ладу… Так от, якби з цього заварничка зараз явився один із тих дивних духів, що про них ідеться в арабських казках, і запропонував сповнити три мої бажання, мені навряд чи зло заслало би очі і я не просила би його одібрати пекарні в інших людей. Якщо в них добрі булки, то я від цього не змалію. І навіть навпаки — так ліпше для всіх. Нумо, пане, скуштуйте. — 3 цими словами вона підсунула таріль знаменитого хліба поближче до свого комірника. — Не хочеться, щоб ви змарніли. А то скажуть, мовляв, Гетті Плезанс геть розучилася глядіти за домом. Мені дуже прикро, що ви такі невеселі, пане. Ви не скріпили підписом того віроломного папера, тож коли всіх інших джентльменів змусять визнати поразку, ви йтимете своїм шляхом далі і, дуже сподіваюся на те, зробите багато відкриттів, так що той розумник містер Норрелл буде радий взяти вас у партнери та пошкодує, що був такий зарозумілий і пихатий.

М-р Сеґундус усміхнувся та подякував їй:

— Не думаю, що все буде саме так. Моїм головним клопотом стануть першоджерела. Своїх у мене дуже мало, а коли розпустять товариство… Навіть не знаю, що стане з його книгозбірнею, але навряд чи вона дістанеться мені.

М-р Сеґундус з’їв хліба (що й справді виявився настільки смачним, наскільки його хвалив блаженної пам’яті м-р Плезанс та його друзі), оселедці і випив чаю. Напевно, сила цих наїдків у заспокоєнні зворохобленого серця виявилася більшою, ніж він очікував, бо м-рові Сеґундусу трохи покращало, зі свіжими силами він убрався в шинель, надягнув шапку, рукавички, накинув теплий шарф і вибрався на заметені вулиці, рушаючи до місця, призначеного м-ром Норреллом для демонстрації чудес — Йоркського собору.