Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— Гадаю, сер, — почав м-р Чилдермасс, — тепер товариство мусить припинити свою діяльність. Мені дуже прикро.

І хоча думки м-ра Сеґундуса були в той мент цілковито затьмарені його понурим станом, він підозрював, що попри свій ґречний тон зараз м-р Чилдермасс десь глибоко в душі глузував із магів міста Йорк. Чилдермасс належав тій скрушній верстві людей, чиє низьке походження прирікає їх на служіння родовитішим людям, та які водночас мають гострий і меткий розум, що змушує їх прагнути до визнання та винагороджує понад міри. Подекуди дивні збіги щасливих обставин торують таким людям шлях до величі, хоча значно частіше думки про можливе та нездійснене отруюють їм життя. Вони перетворюються на недбалих слуг, що виконують свої обов’язки не ліпше, а то й гірше від значно менш обдарованих товаришів. Вони нахабнішають, втрачають роботу й погано кінчають.

— Перепрошую, сер, — правив далі Чилдермасс, — та в мене є до вас питання. Сподіваюся, воно не здасться вам зухвалим. Скажіть, ви коли-небудь читали лондонські газети?

М-р Сеґундус відповів ствердно.

— Справді? Як цікаво. Сам я страшенно люблю газети. Але в мене дуже мало часу на читання, його вистачає хіба що на книжки, які потрапляють до мене в справах містера Норрелла. Скажіть, а про що зараз пишуть у цих лондонських газетах? Я ще раз перепрошую, сер, просто містер Норрелл, який зроду не брав газет у руки, вчора спантеличив мене питанням, на яке, боюся, я не годний відповісти.

— Що ж, — трохи подивувався м-р Сеґундус, — вони пишуть про найрізноманітніші речі. Що саме вас цікавить? У газетах розповідають про дії Королівського флоту проти француза, друкують парламентські промови, переповідають скандальні новини й те, хто з ким розлучається. Вас таке цікавило?

— Так, звісно! — вигукнув Чилдермасс. — Ви все дуже добре пояснили, сер. От я гадаю, — продовжував він замислено, — а чи публікують у столичних газетах провінційні відомості? Чи могла би, наприклад, наша сьогоднішня прикметна подія заслужити в них бодай на один абзац?

— Не знаю, — зізнався м-р Сеґундус. — Мені це видається цілком можливим, але ж, знаєте, Йоркшир так далеко від Лондона; боюся, лондонським редакторам ніколи не доведеться про неї почути.

— Он як, — зітхнув м-р Чилдермасс і замовк.

Пішов сніг. Спершу впало кілька сніжинок, потім — уже чимало; аж поки за якийсь час із низького зеленкувато-сірого неба посипалися мільйони дрібних сніжинок. Усі будинки в Йорку наче трохи потьмяніли в снігопаді, трохи посіріли; люди неначе трохи здрібніли, а всі крики й вигуки, кроки людей і стукіт копит, рипіння екіпажів та грюкіт дверей трохи віддалилися. Все це ніби змаліло на фоні справдешнього сніговію, неба зелено-морського кольору, тьмяно-сірого привиду Йоркського собору і… Чилдермасса.

І весь цей час Чилдермасс мовчав. М-р Сеґундус подивувався, чого ще тому було потрібно, коли він повідповідав на всі питання. Та Чилдермасс чекав, не зводячи з м-ра Сеґундуса чудних чорних очей, немовбито чекав на ще якусь відповідь — ніби знав, що м-р Сеґундус не промовчить, і був цілковито у цім упевнений.

— Якщо хочете, — промовив м-р Сеґундус, обтрушуючи сніг із плаща, — я міг би усунути всю цю невизначеність. Я можу написати редакторові газети «Таймс» і повідомити про надзвичайні діяння містера Норрелла.

— Он як! Яка щедра пропозиція з вашого боку! — промовив Чилдермасс. — Повірте, сер, мені дуже добре відомо, що далеко не кожен джентльмен здатен на таку великодушність після поразки. Але від вас я іншого і не чекав. Саме так я і сказав містерові Норреллу: услужливішого джентльмена від містера Сеґундуса годі й знайти.

— Прошу, — відповів м-р Сеґундус, — це дрібничка.

Учене товариство магів міста Йорк було розпущене, а його членам (усім, крім м-ра Сеґундуса) було заборонено займатися магією, і хоча дехто з них відзначався дурістю і далеко не всі вирізнялися дружелюбністю, мені все ж здається, вони не заслуговували на таку долю. Чим же має займатися маг, якщо, згідно зі згубною угодою, студіювати магію йому не дозволено? День за днем він не знаходить собі місця в домі від неробства, бентежить свою племінницю (або дружину, або доньку) за шиттям, докучає прислузі питаннями, які раніше його ніколи не займали. І все це тільки тому, що немає з ким поговорити, аж поки челядь не починає скаржитися на нього господині. Він бере почитати книгу, але тільки на двадцять другій сторінці розуміє, що в руках у нього роман — найнікчемніша, на його думку, річ, — а тому кидає її з огидою. По десять разів на день він питається в племінниці (або дружини, або доньки), котра година, бо не йме віри, що час може линути так повільно, із тієї ж причини дістає із кишені годинник на ланцюжку.