Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Немало скаржилося на сусідів, що, мабуть, і не дивно, бо мусили стояти вони пліч-о-пліч сотні років. На величному лекторії перед вівтарем було викарбувано п’ятнадцятьох королів із такими густими кучерями, ніби хтось їм накрутив папільйотки й потім ніколи не розчісував — місис Ганіфут зізнавалася, що їй уже давно кортить взяти щітку та понаводити лад на монарших головах. Варто було їм заговорити, як королі вмить пересварилися і заходились лаяти один одного. П’єдестал їх усіх урівняв, а королі — хоч і з каменю — однаково не люблять бути рівними з іншими. Крім того, був і ще один гурт дивних фігур із переплетеними руками — вони зорили кам’яними очима з капітелі стародавньої колони. Щойно подіяло закляття, вони почали штовхатися, немовби зімкнуті в ланцюг руки так розболілися за минулі сторіччя, що всім кортіло позбутися решти його ланок.

Якась статуя нібито говорила італійською. Ніхто не розумів чому, і тільки пізніше м-р Сеґундус встановив, що це була копія роботи Мікеланджело. Вона немовбито описувала геть інший храм, у якому живі чорні тіні різко контрастували зі сліпучим світлом. Іншими словами, статуя описувала те, що бачив її оригінал у Римі.

М-р Сеґундус із задоволенням одмітив, що попри великий страх маги не розходилися та не покидали стіни церкви. І вже незабаром дехто під впливом таких вражень геть забув про переляк, бігав у пошуку нових див, спостерігав, занотовував щось олівцем у записничках, ніби начисто забув про існування віроломного паперу, який відсьогодні забороняв займатися магією. Ще довго маги Йорка (яким незабаром уже, на жаль, не судилося так називатись) блукали проходами та розглядали чудеса, щомиті наражаючись на бридку какофонію тисяч кам’яних голосів, які хором лилися їм у вуха.

У домі капітулу кам’яні балдахіни над сидіннями для кліру були прикрашені численними голівками з дивними уборами, які тепер усі хихотіли й теревенили між собою. А ще тут сницарі сотнями викарбували чудні образи англійських рослин: глоду, дуба, терену, полину, вишні та переступня[25]. М-р Сеґундус угледів двох кам’яних дракончиків, завбільшки зо пів руки, які бігали одне за одним, петляючи межі кущів глоду, їх листям; коренями та камінними пагонами. Здавалося, дракончики не забарніші від всякої живої істоти, хоча звуки, з якими кам’яні мускули ворушилися під кам’яною шкірою, шкребучи по кам’яних ребрах, всередині яких билося кам’яне серце — а ще цокотіння кам’яних пазурів по кам’яному віттю, — викликали огиду, що м-р Сеґундус ледве витримував. Розчиняючись у повітрі, за малими зміями тягнулась хмарка куряви, яка зазвичай супроводжує роботу різьбяра, і чоловікові здалося, що, коли ці чари протримаються досить довго, дракончики врешті-решт зітруться на вапняковий порох.

Кам’яне листя й трави дрижали й тремтіли, як ніби їх ворушив легіт, і росли, наслідуючи своїх живих відповідників. Пізніше, коли дія чарів розвіялася, деякі сидіння, пюпітри та молитовники знайшли обплетеними кам’яним плющем та колючими гілками чагарів, де їх раніше ніколи не було.

Однак того дня свідками чудес стали не лише маги товариства міста Йорк. Зумисне чи ні, але магія м-ра Норрелла вийшла за межі собору. Три скульптури із західного фасаду саме перебували в майстерні м-ра Тейлора на реставрації. Століття йоркширських злив настільки обшарпали статуї, що ніхто тепер і не знав, яких великих людей вони вшановували. О пів на одинадцяту один із каменярів м-ра Тейлора підняв був своє долітце із наміром перетворити лик статуї на обличчя гарненької святої, як скульптура скрикнула і метнула руками, відбиваючись від стамески сердешного сницаря, котрий знепритомнів од того й повалився долі. Пізніше всі статуї повернули у собор незмінними, і тепер їхні образи, пласкі й прісні, немов нескоромні млинці, знову прикрашають зовнішнє убранство храму.

Аж раптом зі звуком відбулася якась нова переміна, й один за одним голоси замовкли, а маги почули дзвони святого Михаїла-з-Дзвіницею, які ще раз відбили півгодини. Найперший голос (той, що лунав од крихітної скульптури в мороку під дахом) ще трошки поговорив у цій тиші, розводячись на давній мотив нерозкритого вбивства («Ще не пізно! Ще не пізно!»), а потім і він затих.

Поки маги лишалися всередині церкви, світ надворі змінився. В Англію повернулася магія, хотіли вони того чи ні. Відбулося й кілька банальніших змін: небо затягли свинцеві, обтяжені снігом хмари. Хоча сірими їх було геть не назвати — вони радше відігравали сланцево-синіми й темно-зеленими, кольору моря, барвами. Це дивне поєднання додало сутінкам незвичного казкового відтінку, родом немов із якогось легендарного підводного королівства.

Сьогоднішня пригода дуже втомила м-ра Сеґундуса. Інші джентльмени злякалися сильніше від нього; а він зустрівся з магією, прекраснішою за все, що він тільки міг уявити. Тепер же, коли все скінчилося, його чуття не знали меж, тому він хотів тихенько піти додому і ні з ким не говорити. І саме в такому вразливому стані його спинив повірений у справах м-ра Норрелла: