Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— Лейтенант Гектор Бейнс служив на фрегаті «Король Півночі», — промовив Чилдермасс. — Двадцяти одного року від народження, він утратив ногу і два-три пальці під час морського бою десь у Вест-Індії. Та ж сама баталія забрала життя капітана «Короля Півночі» та багатьох матросів. Гадаю, рапорти про те, як командування кораблем на себе перебрав лейтенант Бейнс, роздаючи накази, навіть коли хірург пиляв йому ногу, добряче перебільшені, та Бейнс став на чолі страшенно пошкодженого фрегата, який не тільки повернувся з Вест-Індії, а ще й атакував по дорозі вантажене награбованим добром іспанське судно, відтак збагатився та повернувся додому героєм. Покинув панянку, з якою був заручений, узяв шлюб із іншою. Такою історія капітана Бейнса постала на шпальтах газети «Морнінґ пост». А зараз я вам розповім, що відбувалося далі. Бейнс, як і ви, сер, північанин — людина непевного роду, без впливових друзів, якій нелегко велося на світі. Скоро по весіллю він із дружиною переїхав до Лондона, де оселився в будинку знайомих на Сікоул-лейн. Поки вони там мешкали, до них вчащали люди найрізноманітнішого стану й чину. Вони обідали у всяких віконтес, на їх честь здіймали келихи члени парламенту, а капітанові Бейнсу обіцяли протегування та допомогу, якої він тільки побажає. Таким успіхом, на мою думку, сер, він завдячує славі та шані, якої нізащо не мав би без газетної публікації. Так, може, у вас, сер, є друзі в Лондоні, котрі не маючи клопоту, нададуть вам такі ж послуги без того, щоб нам турбувати редакторів газет?

— Ви прекрасно знаєте, що в мене таких немає, — нетерпляче відповів м-р Норрелл.

Тимчасом м-р Сеґундус добряче гарував, складаючи листа, та журився, що в нього не виходить похвалити м-ра Норрелла теплішими словами. Йому здавалося, що читачам лондонської газети цікаво було би щось дізнатися про особисті чесноти м-ра Норрелла, відсутність згадки про які їх неабияк подивує.

За якийсь час лист надрукували в газеті «Таймс» під заголовком «НЕЙМОВІРНІ ПОДІЇ В ЙОРКУ. ВІДОЗВА ДО ВСІХ ДРУЗІВ АНГЛІЙСЬКОЇ МАГІЇ». Свій опис чарів, які мали місце в Йорку, м-р Сеґундус завершив твердженням, що всі Друзі англійської магії повинні благословити вдачу м-ра Норрелла, що перетворила його на відлюдника, адже це сприяло поглибленню його вченості та зрештою принесло плоди у вигляді магічних дивовиж, продемонстрованих у Йоркському соборі. Однак, писав м-р Сеґундус, він однаково закликає всіх Друзів англійської магії спільно благати м-ра Норрелла не вертатись у свою кабінетну схиму, а посісти гідне йому місце на широкому кону державних справ, відкривши цим нову сторінку в Історії Англійської Магії.

«ВІДОЗВА ДО ВСІХ ДРУЗІВ АНГЛІЙСЬКОЇ МАГІЇ» мала приголомшливий успіх, особливо в Лондоні. Новини про звершення м-ра Норрелла в Йорку буквально відбирали мову читачам газети «Таймс». М-ра Норрелла хотіли бачити всі. Юні леді жаліли старих сердешних джентльменів з Йорка, яких він так налякав, і самі воліли встрашитися. Навряд чи б така нагода могла випасти ще раз; і м-р Норрелл вирішив заявити про себе в Лондоні якомога скоріше.

— Негайно знайдіть мені будинок, Чилдермассе, — казав він. — Знайдіть мені будинок, який би промовляв до всіх відвідувачів, що магія — це респектабельний фах, не гірше від Права і значно поважніший од Медицини.

У відповідь Чилдермасс сухо поцікавився, чи бажає м-р Норрелл, щоб він знайшов будинок, архітектура якого вказувала би на те, що магія повинна викликати таку ж повагу, як і Церква[29].

М-р Норрелл (знаючи про існування жартів, інакше люди не писали би про них у книжках, але не знайомий з ними ані особисто, ані листовно) трохи подумав і нарешті визнав, що на таке він претендувати не сміє.

Ось так сталося, що за поради Чилдермасса (який вважав, що найреспектабельніша річ у світі — це гроші) його хазяїн перебрався до будинку на Гановер-сквер[30], поміж людей заможних та успішних. Не знаю, якої ви думки про це, а от я недолюблюю південну сторону Гановер-сквер, де будинки такі високі й вузькі (в чотири поверхи щонайменше), із вікнами такими високими, й темними, й однаковісінькими; де їх ряди нагадують скоріше далекосяжний мур, який затуляє світло. Хай там як, а м-р Норрелл (геть не такий вибагливий, як я) новий будинок собі уподобав, якщо це можна сказати про джентльмена, котрий понад тридцять років прожив у величному заміському маєтку в оточенні старого й густого, немов ліс, парку, навколо якого в свою чергу розкинулися численні садиби й ліси — одним словом, про джентльмена, чий погляд з вікна ніколи не стрічав чужої маєтності.

— Звичайно, Чилдермассе, будинок невеликий, — проказав він, — але я не нарікаю. Вам же відомо, я байдужий до власного комфорту.

На це Чилдермасс сказав, що будинок, узагалі-то, найбільший тут.

— Невже? — щиро здивувався м-р Норрелл. Ще більше м-ра Норрелла вразили невеличкі розміри бібліотеки, куди вмістилось би не більше третини книжок, які були йому конче необхідні; він запитав у Чилдермасса, як же лондонці в такому разі зберігають свої книжки. Може, вони взагалі не читають?