Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Не минуло й трьох тижнів після прибуття м-ра Норрелла у Лондон, як він отримав листа від якоїсь місис Ґодсдон, леді, про яку він уперше чув.

«…Я впевнена, ви приголомшені, що вам пише зовсім не відома особа, і ви, немає жодного сумніву, зараз вигукнули: що це за нахабне ствуріння? вперше чую про її існування! Нехай! Вважайте мене страшною нахабою і т. д. і т. п., але Дролайт, мій милий друг, переконав мене, що ви якнаймилійше ствуріння в світі і не матимете нічого проти. Мені не терпиться мати щастя познайомитися з вами, тому вважатиму за велику честь, якщо ви порадуєте нас своєю присутністю на вечірньому прийомі наступного четверга. І нехай вас не бентежить велика компанія — не бійтеся. Я сама не терплю великого натовпу, тому познайомитися з вами матимуть нагоду лиш найближчі мої друзі…»

Сказати, що лист не справив доброго враження на м-ра Норрелла — не сказати нічого. Він дуже швидко прочитав його, відклав убік із вигуком відрази та знову взявся за книгу. Незабаром надійшов Чилдермасс зайнятися ранковими справами. Він і собі прочитав листа місис Ґодсдон та поцікавився, яку відповідь має намір дати м-р Норрелл.

— Відмову, — відповів той.

— Справді? Написати, що у вас уже домовлено про іншу зустріч? — уточнив Чилдермасс.

— Напишіть, якщо хочете, звичайно, — погодився м-р Норрелл.

— А у вас домовлено про іншу зустріч? — здивувався Чилдермасс.

— Ні.

— Ага! — проказав Чилдермасс. — Ви, напевно, переобтяжені численними візитами в інші дні, тому відмовляєтеся від цього? Боїтеся перевтоми?

— У мене не заплановано ніяких інших візитів. І вам це пречудово відомо.

М-р Норрелл ще почитав хвилину-другу, а потім зауважив (не зводячи погляду з книги):

— Ви все ще тут.

— Так, я тут, — озвався Чилдермасс.

— Давайте, — промовив м-р Норрелл, — кажіть, у чім справа? Що вже сталося?

— У мене раніше було склалося враження, ніби ви переїхали до Лондона, щоб показати людям, хто такий сучасний маг. Якщо ви не переступите порогу дому, довго ж це тягтиметься.

М-р Норрелл нічого не відповів. Він підібрав листа і ще раз переглянув його.

— Дролайт, — зрештою промовив він. — Про що це вона? В мене немає таких знайомих.

— Мені не відомо, про що це вона, — стенув плечима Чилдермасс, — але я точно знаю інше: люб’язність нині зайвою не буде.

У день прийому в місис Ґодсдон, о восьмій годині пополудні м-р Норрелл сидів у кареті в своїм найліпшім сірім пальті і розмірковував про милого друга Дролайта, аж раптом збагнув, що екіпаж уже нікуди не їде. Визирнувши у віконце, він побачив залиту світлом ліхтарів веремію людей, карет і коней. Подумавши, що лондонські вулиці для всіх настільки ж плутані, як і для нього самого, він природно припустив помилку кучера та лакея, а тому грюкнув патерицею об дах і прокричав:

— Дейві! Лукасе! Хіба ви не чули? Я же сказав: Манчестер-стрит[31]. Чому ви не уточнили, як туди їхати, перш ніж ми рушили?

З передка озвався Лукас і сказав, що вони вже на Манчестер-стрит, але мусять дочекатися своєї черги: адже до будинку попереду вела довга вервечка екіпажів.

— Якого ще будинку? — крикнув м-р Норрелл.

Того, куди вони їхали, відповів Лукас.

— Ні-ні! Це якась помилка! — обурився м-р Норрелл. — Мені сказали, буде невелика компанія.

Та прибувши в будинок місис Ґодсдон, м-р Норрелл одразу занурився у вир із сотні чи близько того найближчих друзів господині. В залах і вітальнях не було де голки встромити, і людей постійно прибувало. М-р Норреллу відібрало мову з подиву, хоча, зрештою, чого б він мав дивуватися? Адже потрапив на модний лондонський прийом, який нічим не різнився від будь-якого іншого, що міг би відбуватися в доброму десятку столичних будинків кожного дня на тижні.

Що таке прийом у Лондоні? По всьому будинку в кришталевих жирандолях яскраво горять свічки; їх світло помножують утроє і вчетверо вишукані дзеркала, аж поки сліпуча ніч не перевершує день; на білосніжних скатертинах височіють піраміди, складені з барвистих оранжерейних фруктів; парами, рука попід руку по кімнатах линуть небесні створіння в коштовних прикрасах, ваблячи до себе погляд і викликаючи захват. Однак у приміщеннях панують задуха, суцільна тиснява і галас, від яких нікуди дітись; ніде сісти, ніде навіть стати. В іншому кінці кімнати вам видно друга, ви так багато хочете йому повідать, але як, заради всіх святих, до нього дістатися? Коли пощастить, ви ще перетнетеся з ним у давці і встигнете потиснути одне одному руки, поки юрба тягтиме вас урізнобіч. В оточенні сердитих розпашілих незнайомців у вас такі ж шанси на розважливий діалог, як і посеред африканської пустелі. Хочеться тільки одного — вберегти наряд від найгіршої шкоди, якої йому може завдати натовп. Усі скаржаться на спеку й задуху. Всі називають прийом нестерпним. Однак якщо такі злигодні заготовані для гостей, то що вже казати про тих, кого не запросили? Їхні страждання нам і не снились! А наступного дня ми ще й примовлятимемо, який же чудовий вийшов прийом.