Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— О, то ви себе переконали, ніби він представляє якогось іншого мага? Що ж, сер, можу запевнити вас у протилежному. Вже повірте мені на слово. Я анітрохи не знехтував вашими інтересами, сер, навіть навпаки. Після того, як надійшов лист від місис Ґодсдон, я навів деякі довідки про цього джентльмена, не гірше, ніж він про вас, смію припустити. Думаю, взяти таку істоту на службу міг би тільки дуже дивний маг. Крім того, якби він, цей маг, існував у природі, хіба ви, сер, не дізнались би про нього першим? І вже давно би знайшли спосіб розлучити його з книжками та покласти край його науці. Самі знаєте, ви вже робили таке раніше.

— То цей Дролайт, виходить, шкоди не несе?

Чилдермасс повів бровою та знову криво всміхнувся.

— Навпаки.

— А! — скрикнув м-р Норрелл. — Я так і знав! Що ж, у такому разі я напевне мушу уникати його товариства.

— Чому? — здивувався Чилдермасс. — Я цього не казав. Хіба ви не почули? Вам він не загрожує. Яке вам діло до того, погана він людина чи ні? Послухайтеся моєї поради, сер, і скористайтеся знаряддям, що саме трапило до рук.

Після цього Чилдермасс розказав м-ру Норреллу геть усе, що дізнався про Дролайта. Про те, що він належить до особливої породи джентльменів, яка водиться тільки в Лондоні й зайнята переважно тим, що носить модний і дорогий одяг. Про те, в якому осоружному неробстві, азартних іграх та пиятиці вони вікують свої літа, місяцями не виїжджаючи з Брайтона та інших модних курортів на водах. Про те, як останнім часом ця порода сягнула певної досконалості в особі Крістофера Дролайта, чиї навіть найближчі друзі не могли сказати нічого доброго про жодну з рис його характеру[38].

Попри охкання та сопіння м-ра Норрелла, якими він відгукувався на все нові й нові одкровення про Дролайта, без сумніву, ця бесіда пішла йому на користь. І коли за пару хвилин до кімнати зайшов Лукас із чашкою гарячого шоколаду, хазяїн уже стримано жував грінку, намащену джемом, геть не схожий на знервоване, дратівливе створіння, яким був трохи раніше.

Хтось голосно постукав у двері, і Лукас пішов відчинити. На сходах прорипіла чиясь легка хода, Лукас повернувся та оголосив:

— Містер Дролайт!

— О, містере Норрелле! Як ся маєте? — М-р Дролайт зайшов у кімнату. Він був у синьому сурдуті та мав при собі патерицю чорного дерева із срібною головкою. Здавалося, гість був у пречудовому настрої, він кланявся, всміхався і так багато крокував кімнатою, що за п’ять хвилин, не лишилось, мабуть, жодного дюйма на килимі, на який би ще не ступила нога м-ра Дролайта, жодного стільця чи стола, якого він би ніжно не торкнувся, жодного дзеркала, перед яким він би не покрутився, чи картини, якій би він не подарував своєї посмішки.

Хоча м-р Норрелл тепер і був певний, що його відвідувач і сам не маг і ніякому іншому магові не служить, а все одно не квапився слідувати порадам Чилдермасса. Тому сідати за стіл і скуштувати гарячого шоколаду він запросив підкреслено холодно. Однак похмура мовчанка та похмурі погляди геть не збентежили м-ра Дролайта, бо тишу він розбавляв своїми теревенями, а до похмурих поглядів настільки звик, що давно покинув на них зважати.

— Погодьтеся, сер, хіба вчорашній вечір не був щонайчарівнішим? Хоча, якщо дозволите, скажу, що ви обрали найдоречніший час його покинути. Пізніше я розповів геть усім, що джентльмен, котрого вони щойно могли бачити на виході з кімнати, і був тим самим містером Норреллом! Ох, повірте мені, сер, ваше зникнення помітили. Вельмишановний містер Мешем був цілком певен, що встиг помітити ваше дорогоцінне плече, леді Барклі наче змогла роздивитися охайний сірий кучерик вашої високодостойної перуки, а міс Фіскертон мало не впала в раж, як подумала, що на якусь мить побачила кінчик вашого вченого носа! І саме через те, що ніхто вас до пуття не роздивився, їхнє бажання знову зустрітися з вами, сер, тільки розгорілося. Вони жадають бачити вас цілком!

— Ах! — із певним вдоволенням видихнув м-р Норрелл.

М-р Дролайт тільки те й робив, що запевняв його в цілковитому зачаруванні, у якому м-р Норрелл залишив леді та джентльменів на званому вечорі в місис Ґодсдон, і таки якимсь чином примудрився послабити упереджене ставлення мага до ранкового гостя. За словами м-ра Дролайта, товариство м-ра Норрелла було подібне до приправи: лиш його малесенька пучка могла відтінити присмак усієї страви. М-ра Дролайта було хоч до рани прикладай, і м-р Норрелл помалу з ним розговорився.

— Якому ж це щасливому збігу обставин, сер, — запитав м-р Дролайт, — ми завдячуємо невимовною радістю бачити вас у нашому товаристві? Що вас привело у Лондон?

— Я прибув до Лондона у справах новочасної магії, займатися її розвитком та поширенням. Маю намір, сер, повернути магію до Британії, — поважно відказав м-р Норрелл. — Мені є багато що розповісти Великим Мужам Нашого Віку. Я багато в чому можу їм прислужитися.

М-р Дролайт чемно пробурмотів, що він в цьому не сумнівався.