Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— Ні, — нарешті промовив він, — я впевнений, Король Крук достоту існував. Та його вплив на англійську магію я інакше як прикрим не назву. Чари його були украй згубними, тож я був би вкрай утішений, якби спогади про нього заслужено пішли в непам’ять.

— Розкажіть нам тоді про своїх прислужників-фейрі, сер, — запропонував м-р Ласеллз. — Їх можете бачити тільки ви? Чи й інші люди також?

М-р Норрелл засопів і відповів, що не має таких прислужників.

— Невже нікого? — аж скрикнула з подиву леді в платті гвоздичного кольору.

— А ви мудрець, містере Норрелле, — проказав м-р Ласеллз. — Справа Таббса проти Старгауса — добре застереження кожному магу[46].

— Містер Таббс не був магом, — заперечив м-р Норрелл. — І я ніколи не чув, щоб він на це звання претендував. Та навіть якби виявилося, що він — наймогутніший чарівник в усьому нашому світі, не варто було йому шукати компанії фейрі. Більше трутизни та зловорожості, ніж їхній рід, Англії ще не приніс ніхто. Дуже багатьом магам не вистачало сил або знань працювати в належнім річищі, натомість їм хотілося прислужника-фейрі, а здобувши його, вони покладали на нього труди по завершенню всіх справ. В англійській історії таких людей повно, і дехто з них, радий визнати, поніс заслужену кару. Візьміть, скажімо, Бладворта[47].

У м-ра Норрелла з’явилося чимало нових знайомих, але розпалити чисте полум’я дружби він не спромігся в жодному серці. Лондон він, у цілому, розчарував. Магією не займався, нікого не прокляв, нічого не провістив. Одного разу в домі місис Ґодсдон хтось почув, як м-р Норрелл заявив, що на його думку, скоро може піти дощ, та якщо це й було пророцтво, то вийшло воно невдале, бо задощило аж наступної суботи. Про магію він майже ніколи не говорив, а коли й говорив, то це скидалося на якийсь нестерпний урок з історії. У нього ніколи не знаходилося добрих слів для решти магів, і єдиним винятком був Френсіс Саттон-Ґроув[48], котрий жив минулого століття.

— Сер, — озвався м-р Ласеллз, — хіба ж книги Саттон-Ґроува можна подужати? Мені всі говорять, що «De Generibus Artium» — нездоланна книга.

— О! — вигукнув м-р Норрелл. — Не уявляю, яких леді та джентльменів міг би розважити цей трактат, але для істинного дослідника магії переоцінити Саттон-Ґроува неможливо. Адже в його праці вперше здійснено спробу визначити, що саме повинен вивчати маг у наші дні, а його висліди подано в списках і таблицях. Безперечно, класифікація Саттон-Ґроува нерідко помилкова (можливо, саме це ви мали на увазі, коли назвали його книгу нездоланною), і попри те нічого більше мені так не милує око, як десятки приємних для споглядання списків, укладених ним. Ученому варто кинути на них побіжний погляд, щоб зрозуміти «ось це я знаю, а от це мені варто надолужувати»; і от уже перед ним лежить план роботи на чотири-п’ять років.

Від постійних переказів історія про статуї в Йоркському соборі виблякла, що змусило м-ра Дролайта взятись за вигадування нових прикладів.

— Хіба цей маг на щось іще спроможний, Дролайте? — запитала одного вечора місис Ґодсдон, коли м-ра Норрелла не було у їхнім товаристві.

— Ех, мадам! — жваво відповів м-р Дролайт. — Краще скажіть, на що він не спроможний? От послухайте! Лишень минулої зими на Йорк — а це, як вам відомо, мадам, рідне місто містера Норрелла — налетіла з півночі страшенна хуртовина, яка позривала білизну зі шворок у грязь і сніг. Олдерменам стало шкода жінок і їхніх трудів, тож, бажаючи уберегти їх від нового прання, вони звернулися до містера Норрелла по допомогу, а той наказав перечистити все цілій ватазі фейрі, так ті ще й на додачу поцерували всі дірки у сорочках, нічних каптурах та дамських спідницях, попідшивали розсотані краї, поремонтували весь одяг так, що той став як новий, і всі люди тільки те й казали, що ще ніколи в житті не бачили такої сліпучо-білої білизни!

Цій історії пощастило прославитися, і того літа вона на кілька тижнів порятувала репутацію м-ра Норрелла, тож коли він зрідка починав розводитись про новочасну магію, переважній більшості слухачів здавалося, ніби йдеться саме про такі штуки.

Тимчасом не тільки леді й джентльмени, з котрими м-р Норрелл знайомився по салонах і на вечорах у Лондоні, розчаровувались у ньому, він так само зневірився в них. На що постійно нарікав у присутності м-ра Дролайта: скаржився на їхні легкодумні питання та переживав, що справа англійської магії ні на йоту не просунулася, поки він гаяв час у тім товаристві.

Одної похмурої середи наприкінці вересня м-р Норрелл і м-р Дролайт засідали в бібліотеці на Гановер-сквер. М-р Дролайт якраз дотягнув до середини багатослівну розповідь про якусь образу, що її м-р Ф*** хотів завдати лордові С***, і що про все це думала леді Д***, аж раптом м-р Норрелл спитав:

— Я був би радий, містере Дролайте, вислухати вашу пораду про одну важливу річ: чи хтось повідомляв герцога Портленда[49] [50] про моє перебування в Лондоні?