Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Не отримавши жодних настанов від м-ра Норрелла, свого першого покровителя, за кого голосувати, м-р Маркворді виступив на підтримку м-ра Боннелла, свого начальника в Ост-Індійській компанії, та заохотив до цього всіх друзів. М-рові Боннеллу їхні послуги стали в неабиякій пригоді, а він у свою чергу був великим другом політика, сера Волтера Поула.

В заклопотанім світі негоціантів та урядовців усякий джентльмен кому-небудь та винний свої послуги, а йому ще якісь послуги винні інші люди — так і плететься ниточка обопільних обіцянок та зобов’язань, що цього разу поєднала таких далеких осіб як м-р Норрелл і сер Волтер Поул. Той самий Волтер Поул, що зараз був міністром.

6 «Магія — це не респектабельно, сер»

жовтень 1807 року

То був скрутний час для всіх міністрів.

Невдачі на війні зміняли ще гірші поразки[52], тому уряд ненавиділи всі. Із кожною новою катастрофою хоча би частка громадського осуду діставалася кому випаде, та зазвичай найбільше перепадало міністрам, а тим, сердешним, не лишалось винуватити нікого, як одне одного, чим вони і займалися все завзятіше.

І не те щоби міністри були якісь тугодуми — ні, навіть навпаки, поміж них було чимало напрочуд розумних людей. Та й лихими їх в цілому було не назвати; ба більше — траплялися навіть взірцеві сім’янини, що кохалися на дітях, музиці, собаках та пейзажному живописі. Проте уряд зажив такої лихої слави, що якби не щонайобачніші промови міністра закордонних справ, Палата громад не давала би ходу жодному їхньому рішенню.

Такого блискучого оратора як міністр закордонних справ ще треба було пошукати. Якої би нікчемної думки про уряд не був народ, коли підводився міністр і заводив свою промову — ах! — усе починало грати інакшими барвами! Усе погане вмить виявлялося спадком бездарних попередників — лиходіїв, які повінчали злі наміри з цілковитим браком розуму. Що ж до нових міністрів, то — говорив очільник зовнішньополітичного відомства — від сивої давнини світ іще не бачив таких доброчесних джентльменів, що їх постійно переслідують непорозуміння та жахливе кривосуддя зі сторони ворогів. Усі як один мудрі, немов Соломон, шляхетні, немов Цезар, звитяжні, немов Марк Антоній; а такого чесного канцлера Скарбниці, з яким би міг зрівнятися хіба що Сократ, не знайти в усьому світі. Однак попри свої чесноти й здібності міністри ніяк не могли придумати дієвого способу розбити французів, відтак народ нарікав навіть на їхній розум. Сільські джентльмени читали в газетах промови то одного міністра, то іншого й бурмотіли під носа, мовляв, чоловік він, звісно, розумний, але ця думка їм розради чомусь не приносила. Сільські джентльмени мали сильну підозру, що така розумність геть якась неанглійська. Адже ця непогамована, непередбачувана гострота думки була притаманна найбільшому ворогу Британії — імператору Наполеону Буонапарте, а тому сільські джентльмени не могли до неї ставитися схвально.

Серу Волтеру Поулу виповнилося сорок два роки, і — як не прикро це визнавати — він був не дурніший від інших міністрів. Якось він був пересварився майже з усіма великими політиками своєї доби, а одного разу, напідпитку, навіть отримав пляшкою мадери по голові від не менш п’яного Річарда Брінзлі Шерідана[53]. Останній потім розказуватиме про пригоду герцогу Йоркському[54]: «Поул прийняв мої вибачення красиво й благородно, як годиться джентльменові. На щастя, він такий простий, що — шрамом більше, шрамом менше — нічого не поміняється».

А от мені здається, не таким уже простим він був. Воістину красою не вирізнявся; мав крупне обличчя, раза в півтора довше за звичайні, посеред якого стирчав такий же крупний ніс (з гострим кінчиком), горіли двоє темних очей-жаринок та їжачилися куці острішкуваті брови, схожі на сміливих рибок у неозорому морі його обличчя. Але вкупі ці потворні риси справляли напрочуд приємне враження. В моменти відпочинку його лик (гордий і неабияк меланхолійний) навіював думки про те, що це його постійний вигляд, що годі уявити інший лик на світі, який був би менш придатний для віддзеркалення почуттів. Нісенітниця!