Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

М-р Норрелл був настільки впевнений у безлюдності того закутка, що мало не підскочив від раптової, немов за велінням чужих чарів, об’яви дівчини. Поки він її роздивлявся, юну леді пойняв напад кашлю, і поки він тривав, сер Волтер ніби не знаходив собі місця. Він не дивився на неї (блукаючи поглядом по решті кімнати). Взяв поруч зі столика якусь позолочену дрібничку, покрутив її у руках, обдивився зі споду та повернув її на місце. І нарешті кашлянув (лише один раз прочистив горло, немовби за компанію, немовби кашель — найприродніша у світі річ, немовби кашель ніколи, за жодних обставин, не викликав тривоги). Юна леді на диванчику нарешті відкашлялася і, заспокоївшись, знову завмерла, хоч її присутність у тому закутку видавало утруднене дихання.

Погляд м-ра Норрелла помандрував від дівчини до великої похмурої картини, під якою вона лежала, і він спробував пригадати, про що вів мову.

— Справа в шлюбі, — озвалася велична леді.

— Перепрошую, мадам, — не зрозумів м-р Норрелл.

Але дама тільки кивнула в бік картини й подарувала м-рові Норреллу поважний усміх.

Картина, під якою відпочивала юна леді, зображувала те саме, що й усі інші в кімнаті — Венецію. Англійські міста переважно збудовані на узвишшях; їхні вулиці біжать угору й униз, і м-рові Норреллу спало на думку, що зведена на морі Венеція має бути найпласкішим і водночас найхимернішим містом у цілому світі. І саме рівнинність цього пейзажу перетворювала картину на вправу з малювання перспективи; статуї, колони, бані, палаци, церкви тягнулися в далечінь, де врешті-решт зустрічали неозоре й меланхолійне небо, поки море, чиї хвилі плюскотіли об стіни споруд, повнилось позолоченими, вигадливо різьбленими барками, які нагадували туфлі дам у жалобі.

— Тут зображено символічний шлюб Венеції та Адріатики, — пояснила леді (вочевидь, ніхто інша як місис Вінтертаун). — Дивовижна італійська церемонія. Всі картини, які ви тут бачите, придбав покійний містер Вінтертаун під час подорожі на континент; і він мені їх подарував, коли ми побралися. Маляра — італійця — в Англії тоді не знали. Пізніше, набравшись сміливості в ролі протеже містера Вінтертауна, він переїхав до Лондона[58].

Говорила дама так само поважно, як і виглядала. Після кожного речення, вона робила паузу, аби м-р Норрелл посмакував отриманими відомостями.

— А коли одружиться моя ненаглядна Емма, — продовжила вона, — ці картини стануть моїм весільним подарунком для неї та сера Волтера.

М-р Норрелл запитав, чи скоро мають намір побратися міс Вінтертаун і сер Волтер.

— За десять днів! — тріумфально проголосила місис Вінтертаун.

М-р Норрелл привітав їх із такої нагоди.

— Ви ж маг, сер? — запитала місис Вінтертаун. — Мені прикро це чути, бо це рід занять, який в мене викликає особливу неприязнь. — І з цими словами вона так уп’ялась поглядом у м-ра Норрелла, немовби саме через її осуд він умить зречеться магії та візьметься до якогось іншого діла.

М-р Норрелл змовчав, і дама звернулася до свого майбутнього зятя:

— Моя мачуха, сер Волтере, дуже вірила одному магу. По смерті батька він достоту оселився в нашому домі. Ви йдете в порожню, на ваше глибоке переконання, кімнату, аж там ховається маг, прикрившись шторою. Або просто спить на дивані, не скидаючи брудних чобіт. Його батько чинив шкури, і низьке походження мага проявлялося в усьому, за що би він не брався. Мав довгі чорні патли, якесь собаче обличчя, але засідав за нашим столом, ніби джентльмен. Моя мачуха рахувалася з його думкою в усіх своїх починаннях, тому, вважайте, сім років наші життя повністю підпорядковувалися його бажанням.

— А ваша думка її не цікавила, мадам? — здивувався сер Волтер. — У мене немає слів!

Місис Вінтертаун розсміялася:

— Це все почалося, коли мені було вісім чи дев’ять років, сер Волтере. Мага звали Дрімдіч, і він повсякчас торочив, який радий нашій дружбі з ним, хоча ми з братом так само безнастанно його запевняли в протилежному. Але Дрімдіч тільки всміхався на ці слова, наче собака, що навчилася шкіритись і тепер не може припинити. Зрозумійте мене правильно, сер Волтере, в багатьох відношеннях моя мачуха була чудовою жінкою. Мій батько настільки її шанував, що залишив їй доходу на шістсот фунтів щорічно й довірив турботу за трьома своїми дітьми. Єдина її слабкість полягала в сумнівах, яким вона піддавала власні здібності. Мій батько вважав, що жінки рівні чоловікам, коли йдеться про вміння відділяти правду від кривди й багато інших речей — і тут я цілковито пристаю на його думку. Даремно моя мачуха усувалася від справ. Тому зі смертю містера Вінтертауна я від них не відсторонилася.

— Ні, таки не відсторонилися, — пробурмотів сер Волтер.