Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— А що я вам казав, сер? — вигукнув Дролайт. — Та все ж таки! О-о, сердешний містере Норрелле! Як недобре з вами вчинили! Мені дуже шкода. Та не можу сказати, що подивований! Чував я про пиху тих Вінтертаунів!

Як мені не прикро це казати, але м-р Дролайт був від природи людиною дещо дволичною і направду не так уже й шкодував. Його зачепив цей вияв самостійності, тому він надумав покарати м-ра Норрелла. Весь наступний тиждень м-р Норрелл і м-р Дролайт їздили в гості якнайскромніше, без особливих домовленостей: то їх приймав особистий швець м-ра Дролайта, то якась бабуся, котрій випало протирати від пилу пам’ятники у Вестмінстерському абатстві. М-р Дролайт пильнував, щоб їхніх хазяїв у жодному разі не можна було назвати людьми значимими, впливовими чи модними. В такий спосіб він намагався справити на м-ра Норрелла враження, ніби ним зневажили не тільки Поули та Вінтертауни, а й цілий світ, щоби він спробував зрозуміти, хто його справжній друг, а разом із тим — згодливіше поставився до прохань Дролайта продемонструвати магічні трюки, яким — проханням — уже виповнився не один місяць.

Цими надіями та планами тішилося серце наймилішого друга м-ра Норрелла, та на жаль для м-ра Дролайта, після відмови сера Волтера така зажура взяла мага за серце, що він заледве помічав одмінності в нових прийомах та розвагах, тож єдиною жертвою покарання став сам м-р Дролайт.

Тепер, коли сер Волтер виявився цілковито недоступним, м-р Норрелл із кожним днем усе більше переконувався, що саме цього покровителя йому й бракує. Веселий, завзятий, з приємними та невимушеними манерами, сер Волтер Поул виявився повною протилежністю м-ра Норрелла. А значить, вирішив м-р Норрелл, серу Волтеру Поулу під силу добитися всього, чого він сам не зміг. Можновладці тієї Доби до сера Волтера прислухались би.

— Якби ж то він тільки дослухався до мене, — якось зітхнув м-р Норрелл, коли вони вечеряли вдвох із Дролайтом. — Мені не вдалося підібрати слів, які би його переконали. Тепер-то я, звісно, шкодую, що не вирушив до нього з вами або ж містером Ласеллзом. Світські люди віддають перевагу спілкуванню з такими самими світськими людьми. Зараз я це розумію. Можливо, мені варто було продемонструвати їм трохи магії: перетворити чайні чашки на кроликів або чайні ложечки на золотих рибок. Так мені би хоч повірили. Але думаю, стара дама була би мною в такому разі невдоволена. Навіть не знаю. Що ви на це скажете?

Одначе Дролайт за цей час уже встиг повірити, що люди здатні вмирати від нудьги і він сам перебуває хвилинах у п’ятнадцяти від свого кінця, тому не знайшов у собі волі говорити й спромігся лиш на кволий усміх.

7 Такі нагоди бувають лиш раз

жовтень 1807 року

— Вітаю, сер! Вважайте, ви помстилися! — мало не з порога викрикнув м-р Дролайт, раптом об’явившись у бібліотеці на Гановер-сквер.

— Помстився?! — здивувався м-р Норрелл. — Що ви хочете цим сказати?

— О! Так пустилася ж духу наречена сера Волтера, міс Вінтертаун. Сьогодні по обіді. Мали взяти шлюб за два дні, і от маєте — сьогодні сердешна дівчина вже мертвіша мертвої. Тисяча фунтів на рік! Уявляєте його відчай?! Якби ж вона протягнула бодай до кінця тижня, то різниця була б капітальна. А так… Йому відчайдушно потрібні гроші. Він розбитий. Не здивуюся, коли взавтра ми почуємо, що він перерізав собі горло.

Якийсь час м-р Дролайт грівся біля каміна в зручнім добротнім фотелі, відкинувшись на спинку, та, опустивши голову, раптом помітив свого друга.

— Ласеллзе, це ж ви? Сховалися тут, бачу, за газетою. Як ся маєте?

Та м-р Норрелл не зводив погляду з м-ра Дролайта:

— Кажете, юна леді померла? — приголомшено проказав він. — Та сама юна леді, котру я бачив разом із ними в кімнаті? Неймовірно! Це так несподівано!

— Ет, ні! Якраз навпаки, — відповів Дролайт, — марно було сподіватися на інший кінець.

— А як же весілля? — не погодився м-р Норрелл. — Підготовка! Вони не могли не знати, наскільки тяжко вона хвора.

— Я вас запевняю, — правив своєї Дролайт, — усе вони чудово знали. Та всі навколо це знали. От послухайте, напередодні Різдва такий собі Драммонд, побачивши леді на приватному балу в Лемінґтон-Спа[61], навіть побився з лордом Карлайлом об заклад на п’ятдесят фунтів, що юнка не проживе і місяця.

Тут м-р Ласеллз відклав газету та невдоволено озвався:

— Ні-ні, — заперечив він, — тоді мовилося не про міс Вінтертаун, а про міс Гукгем-Нікс, чий брат нахвалявся пристрелити її, якщо та знеславить сім’ю. І всі погодились, що це тільки питання часу. Крім того, билися вони об заклад на курорті у Вортінґу і не з лордом Карлайлом, а з герцогом Ексмуром.

Дролайт задумався.