Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— Але ж небезпечнішого виду магії годі шукати! — злякано прошепотів м-р Норрелл. — Це небезпечно і для мага, і для об’єкта.

— Звісно, сер, — розважливо промовив Дролайт, — вам видніше, на яку небезпеку наражається маг, зате його об’єкт, як ви зволили сказати, мертвий. Хіба з ним може статися щось гірше?

Дролайт трохи почекав відповіді м-ра Норрелла на це цікаве запитання, але марно.

— Я викликаю екіпаж, — заявив Дролайт, а по дзвінку продовжив: — Я негайно їду на Брансвік-сквер. Не бійтеся, містере Норрелле, в мене передчуття, що всі наші пропозиції усебічно й радо зустрінуть згодою. За годину повернуся!

Після поквапного відбуття Дролайта м-р Норрелл зо чверть години просто сидів і витріщався поперед себе, і хоч Ласеллз не вірив у магію, яку, за власними словами, збирався вчинити м-р Норрелл (як і, відповідно — в небезпеку, на яку таким чином він насмілився наразитись), його тішило, що він не бачить видив, які здавалося, зараз бачив м-р Норрелл.

Трохи згодом маг підвівся, похапцем узяв п’ять чи шість книжок та порозгортав їх, певно, шукаючи якраз ті абзаци, де повністю й цілком ішлося про поради магам, які надумали будити зо смерті юних леді. Три чверті години він тим займався, аж поки не почулася якась метушня за дверима бібліотеки. Голос м-ра Дролайта випереджав його самого:

— …честь, якої не мав ніхто у світі! Безмірно вам вдячний… — заходячи в бібліотеку, м-р Дролайт танцював, розплившись у широкім усміху. — Все гаразд, сер! Сер Волтер спершу вагався, та все гаразд! Попросив був мене переказати вам свою вдячність за доброту та увагу, але, мовляв, на його думку, нічого путнього з цього задуму не буде. А я на це йому відказав, що коли він боїться розголосу та пліток, то боятися йому нічого, адже ми анітрохи не хочемо ставить його в незручне становище, і містер Норрелл всього лиш бажає надати послугу, а ми з Ласеллзом — сама обережність; та він заперечив, що йому до того байдуже, що народ завжди сміятиметься з міністра, і краще вже не турбувати сон міс Вінтертаун, з усією повагою до неї. «Мій любий сер Волтере! — вигукнув я. — Що ж ви таке кажете? Невже ви думаєте, що багата й вродлива юна леді радо відмовилась би від життя в переддень власного весілля, коли щасливий обранець — то ви?! О, сер Волтере! — промовив я. — Можете не вірити в магію містера Норрелла, але кому стане гірше, якщо він її спробує?» Тут раціональну мою пропозицію одразу зауважила стара леді і доповнила мої аргументи своїми: вона, розказала про мага, котрого знала в дитинстві; той був якнайобдарованішим та щонайвідданішим другом їхній родині та подовжив життя її сестри на кілька літ, чого ніхто й не сподівався. Кажу вам, містере Норрелле, передати всю вдячність місис Вінтертаун за вашу доброту неможливо, вона благає, щоб ви негайно приїздили, і сам сер Волтер погоджується, що немає причин відкладати, тож я наказав Дейві зачекати біля дверей і нікуди не відходить. Ох, містере Норрелле! Це буде ніч примирення! Усі непорозуміння, усі нещасливі розбудови, що виросли із необережного слова-двох — усе-усе піде за вітром! На нас чекає справжня шекспірівська драма!

М-рові Норреллу принесли пальто, і він заліз у карету; і з того виразу подиву, який прибрало його обличчя, коли відчинилися дверцята і всередину екіпажа з одного боку заскочив м-р Дролайт, а з іншого — м-р Ласеллз, я роблю спокусливий висновок, що він не планував поїздки на Брансвік-сквер у товаристві цих двох джентльменів.

Порохкуючи зо сміху, Ласеллз вмостився у кареті і заявив, що ніколи в житті не чув більшої дурниці, та порівняв їхню комфортабельну поїздку екіпажем м-ра Норрелла по лондонських вулицях зі старими італійськими та французькими казками, в яких дурні напинають вітрила у дійницях і рушають аби спіймати відображення місяця у плесі ставка. Ці слова могли би образити м-ра Норрелла, але той був не в тому гуморі, щоб слухати.

Коли вони прибули на Брансвік-сквер, на сходах їх зустрічав невеликий гурт. Двоє чоловіків побігло дати раду коням, і в світлі олійних ламп над порогом стало видно, що на мага, котрий мав повернути до життя юну леді, чатувало з десяток слуг місис Вінтертаун. Знаючи, що становить із себе людська натура, насмілюсь припустити, що не один із челядників явився сюди просто подивитися на цікавинку. Проте з багатьох блідих облич було видно, як вони журилися, тож на мовчазне чування посеред холодної полуночної вулиці їх, цілком очевидно, вигнали куди шляхетніші сентименти.

Один чоловік узяв свічку й підійшов до м-ра Норрелла та його друзів, щоб провести по темному й холодному будинку. Уже зі сходів вони всі почули голос місис Вінтертаун:

— Роберте! Роберте! — гукала вона. — Це містер Норрелл? Ох, слава Богу, сер! — Господиня раптом з’явилася у дверях: — Я боялася, що ви вже ніколи не приїдете!

На превеликий жах м-ра Норрелла вона взяла його руки в свої і, стиснувши чимдуж, попросила вдатися до якнайпотужніших чарів, щоби повернути міс Вінтертаун до життя. Не думайте про гроші. Тільки назвіть ціну! Тільки скажіть, що повернете любу дитину. Пообіцяйте ж!