Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— Але ж сер! — обурився Дролайт. — Хіба від нас із Ласеллзом, ваших найближчих друзів, може статися якийсь клопіт? Ми ж найтихіші створіння в світі! Вже за лічені хвилини ви й забудете про нашу присутність. І я маю сказати, що нам конче потрібно лишатися тут! А то хто завтра вранці повідає широкому світу про ваші звершення, як не ми з Ласеллзом? Хто розповість про незбагненну велич вашого магічного тріумфу, коли дівчина повернеться з того світу? Або ж про нестерпну гіркоту поразки, яку вам доведеться признати? Сер, одному вам і близько не впоратися. Правда? Зізнайтеся ж!

— Можливо, — погодився м-р Норрелл. — Та ваша пропозиція анітрохи неприйнятна. Я не почну, не зможу почати, поки ви не вийдете з кімнати.

Сердешний Дролайт! Йому було не під силу змусити мага діяти, але ж він так довго хотів узріти щось чарівне, і от тепер його так просто виставляють за двері? Це просто нестерпно! Навіть м-р Ласеллз трохи засмутився, бо сподівався побачити щось сміхотворне, з чого можна було би пореготіти.

Коли джентльмени пішли, м-р Норрелл стомлено підвівся з крісла і взяв одну з книжок, які привіз із собою. Розкрив її на сторінці, закладеній згорнутим листом, та поклав на столику поруч, щоби зручно було піддивлятися в неї за потреби. Потім почав читати заклинання.

Воно почало діяти майже одразу. Звідкись з’явилася зелень, де раніше ніякої зелені не було, приємно запахло лісовою та луговою свіжістю. М-р Норрелл покинув говорити.

Посеред кімнати хтось стояв: висока вродлива особа з блідою бездоганною шкірою та густим, неймовірним волоссям сріблястого відливу, наче в будякового пуху. З-під довгих чорних брів, підкручених пухнастими кінчиками вгору, блищав холодний погляд голубих очей. Вбраний він був, як і всякий джентльмен, хіба що сурдут мав найяскравіший із відтінків зеленої барви — таким буває листя на початку літа.

— О Lar![62] — почав тремтячим голосом м-р Норрелл. — О Lar! Magnum opus est mihi tuo auxilio. Hæc virgo mortua est et familia eius am ad vitam redire vult[63]. — Тут м-р Норрелл показав на ліжко з небіжчицею.

Побачивши міс Вінтертаун, джентльмен із будяковим волоссям раптом помітно пожвавився. Він широко розкинув руки від здивування й втіхи та затараторив латиною у відповідь. Тут м-р Норрелл, більше звичний до писаного або друкованого латинського слова, збагнув, що не розуміє такого швидкого мовлення, дарма що впізнає окремі фрази, як от прикметники formosa та venusta, якими описують дівочу красу.

Маг зачекав, поки джентльмен трохи вгамується, а тоді звернув його увагу на дзеркало над каміном. У ньому з’явився образ міс Вінтертаун, яка простує вузьким кам’янистим путівцем десь у похмурих горах[64].

— Ессе mortua inter terram et cælum! — проголосив м-р Норрелл. — Scito igitur, О Lar, me ad hanc magnam operam te elegisse quia[65]…

— Так-так! — джентльмен раптом перейшов на спільну мову. — Мене обрано через мою геніальність, бо моя магія сильніша, ніж у будь-кого з мого роду. Бо я був слугою та конфідентом для Томаса Бог-у-поміч, Ральфа Стоксі, Мартіна Пейла і самого Короля Крука. Бо я звитяжний, шляхетний, щедрий і просто красень! Це все і так зрозуміло! Викликати когось іншого було би сущим божевіллям! Нам обом відомо, хто я. Питання полягає в іншому: хто ти такий?

— Я? — приголомшено перепитав м-р Норрелл. — Я — найвеличніший маг цієї доби!

Джентльмен підвів бездоганну свою брову, немовбито виказував цим превеликий подив. Він повільно обійшов навколо м-ра Норрелла, наче хотів роздивитися його зусібіч. А потім остаточно збентежив мага, коли вхопив пальцями його перуку, трошки підняв і зазирнув під неї, наче перед ним стояв не чоловік, а каструля на вогні, і прибульцеві потрібно було знати, що готують на вечерю.

— Мені… саме мені судилося відродити магію в Англії! — затинаючись, промовив м-р Норрелл, висмикнувши перуку з пальців фейрі та знов напнувши її на голову, цього разу трошки криво.

— Ну, цілком очевидно, що ти саме та людина! — вигукнув джентльмен. — В іншому разі мене тут просто би не було! Адже я не став би являтись якомусь тригрошовому ворожбиту, що живе попідтинню, та марнувати на нього час, правда? Але хто ти? От що мені кортить знати. До якої магії вдавався? Хто твій навчитель? У яких магічних землях ти побував? Яких ворогів подолав? Із ким ти в союзі?

М-ра Норрелла спантеличила ця злива запитань, на які він анітрохи не готовий був давати відповідь. Він сумнівався та вагався, поки не зупинився-таки на одному, простішому.

— Мене ніхто не навчав. Я самоук.

— Не може бути.

— Навчився з книжок.

— Книжок! (Тоном граничної зневаги.)