— А скільки триватиме життя? — запитав він.
Джентльмен із будяковим волоссям прямодушно розкинув руки:
— А скільки заманеться!
М-р Норрелл замислився.
— Припустімо, вона дожила би до дев’яноста чотирьох. Дев’яносто чотири роки — хороший вік. Зараз їй дев’ятнадцять. Отже, лишається ще сімдесят п’ять років. Якби ви змогли подарувати їй іще сімдесят п’ять років життя, то не бачу причин, чому би не віддати половину одміряного.
— Отже, сімдесят п’ять років, — погодився джентльмен із будяковим волоссям, — і рівно половина від цього належить мені.
М-р Норрелл знервовано глянув на нього:
— Що ще треба зробити? — запитав він. — Нам потрібно щось підписати?
— Ні, але мені потрібно щось узяти на знак моїх прав на неї.
— Візьміть один із перснів, — запропонував м-р Норрелл, — або кольє з її шиї. Певен, я зможу пояснити відсутність намиста чи каблучки.
— Ні, — заперечив джентльмен із будяковим волоссям. — Це має бути щось… О! Знаю!
Дролайт із Ласеллзом сиділи у вітальні, де раніше познайомилися м-р Норрелл і сер Волтер Поул. У кімнаті досить похмурій. За ґратками каміна горів приглушений вогонь, і свічки майже перетворилися на недогарки. Штор ніхто не запинав і віконниць не зачиняв. Барабанний дріб дощу об шибки навівав меланхолійний настрій.
— Кращої ночі для оживлення мерців годі й придумати, — відзначив м-р Ласеллз. — У вікна шмагають дощ і гілля дерев, у комині стогне вітер — усі належні театральні ефекти на своєму місці. Час від часу мене тягне писати драму, і, здається, події сьогоднішнього дня змусять мене таки за неї взятися: трагікомічний сюжет із життя одного зубожілого міністра, котрий не цурається відчайдушних кроків у пошуках грошей. Усе почнеться шлюбом із корисливих міркувань, а закінчиться чаклунством. Гадаю, п’єса матиме успіх. Мабуть, назву її «Жаль, що з неї вийшов труп!»[66]
.Ласеллз зачекав, давши Дролайту нагоду посміятися з такого дотепу, та його товариш був не в гуморі через те, що маг виставив їх за двері і не дав подивитися на чари, тому відповів скупо:
— Куди всі поділися, на вашу думку?
— Хтозна.
— Беручи до уваги, скільки ми для них зробили, думаю, ми заслуговуємо на значно краще поводження! Ще пів години тому, всіх розпирало від удячності. Нас дуже швидко забули, і це дуже нечемно! Відколи ми сюди приїхали, нас почастували тільки шматочком торта! Смію сказати, для вечері вже надто пізно, але я тут конаю з голоду! — На якусь мить він замовк. — Ще й вогонь у каміні догорає.
— То підкиньте трохи вугілля, — запропонував Ласеллз.
— Що? І вимазатися самому?
Свічки згасали одна за одною, вогонь у каміні все тьмянішав і тьмянішав, поки венеційські картини навколо не стали суцільними чорними квадратами непроглядного мороку на лиш краплину світлішому тлі стін. Вони довго сиділи, не порушуючи мовчання.
— Це ж годинник пробив пів на другу ночі! — раптом скрикнув Дролайт. — Який же самотній бій курантів. Уфф! В романах усі найжахливіші речі трапляються саме в такий час, коли калатає церковний дзвін або б’є годинник в темному будинку!
— Щось я не пригадую жахіть, які би стались о пів на другу ночі, — озвався Ласеллз.
Цієї миті вони почули кроки на сходах, які незабаром перетворилися на звуки кроків у коридорі. Двері вітальні відчинилися від поштовху чиєїсь руки, і в проході з’явилася постать зі свічкою.
Дролайт потягнувся за кочергою.
Та це був м-р Норрелл.
— Не хвилюйтеся, містере Дролайт. Вам нічого боятися.
Проте обличчя м-ра Норрелла, коли він підняв свічку трохи вище, немовбито промовляло геть інші слова. Маг був дуже блідий, стояв із широко розплющеними очима, в яких, здавалося, досі лишалися крихти пережитого страху.
— Де сер Волтер? — запитав він. — Де решта? Міс Вінтертаун хоче побачити свою матінку.
М-ру Норреллу довелося двічі повторити останнє речення, перш ніж джентльмени спромоглися зрозуміти його.
Ласеллз кліпнув двічі-тричі і розкрив із подиву рота, але опанував себе, стулив губи та прибрав звичного зарозумілого вигляду; його він проносив до кінця ночі, так ніби регулярно гостював у домах, де юних леді вертають із тогосвіття і випадок міс Вінтертаун у цілому вважав буденним. Тимчасом Дролайт мав тисячу слів усякої всячини на думці і, боюся, таки виголосив їх, та, на жаль, тієї миті ніхто не став марнувати уваги й дослухатися до них.
Дролайта й Ласеллза відправили шукати сера Волтера. Потім сер Волтер привів місис Вінтертаун, і м-р Норрелл провів даму, заплакану й охоплену дрожем, у кімнату доньки. Тим часом новина про оживлення міс Вінтертаун стала проникати в інші частини будинку; про неї дізнавалися слуги, раділи та прагнули віддячити м-ру Норреллу, м-ру Дролайту і м-ру Ласеллзу. До м-ра Дролайта і м-ра Ласеллза були підійшли дворецький і двоє лакеїв і просили дозволу запевнити, що в разі, як м-ру Дролайту і м-ру Ласеллзу коли-небудь знадобляться їхні скромні послуги, варто лиш слово мовити.