Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— Мабуть, ваша правда, — нарешті визнав він. — Але яке це має значення, якщо всі однаково знали про хворобу міс Вінтертаун? Хіба що крім старої леді. Ця вважала доньку самою досконалістю. А який стосунок Досконалість може мати до хвороби? Досконалістю лиш треба милуватися. Досконалість має собі знайти бездоганну партію. А от про те, що Досконалість може хворіти, стара і чути не хотіла. Скільки би міс Вінтертаун не кашляла, скільки би вона не падала непритомна об землю, скільки би не вилежувалася на дивані, я ніколи не чув, щоб до неї покликали хоч одного лікаря.

— Сер Волтер дбав би про неї краще, — струснув газетою Ласеллз і вернувся до читання. — Можна все що завгодно говорити про нього як політика, та чоловік він розважливий. Шкода, що дівчина не дотягла до четверга.

— Годі ж бо вам, містере Норрелле, — повернувся до друга Дролайт, — а то ви вже геть спали з лиця й сполотніли! Згоден, для вас це справжній удар — побачити, як згорає юне й невинне життя. Ваша добра душа робить вам велику честь, сер, як і завжди. І я цілковито згоден з вами. Одна лиш думка про те, як бідній юній леді, сер… немов красній квітці під черевиком, уривається буття, мені крає серце мов ніж. Навіть згадувати про це нестерпно. Та врешті-решт, сер, ви повинні розуміти, вона була тяжко хвора і рано чи пізно мала померти. Крім того, з ваших слів очевидно, що до вас вона поставилась не дуже добре. Знаю, так казати немодно, але я завжди палко відстоював думку, що молодь повинна віддавати належну шану таким старим та вченим персонам, як ви. Терпіти не можу їхню зухвалість, їхню зарозумілість.

Однак, здавалося, м-р Норрелл геть не чує слів розради, якими по доброті своїй утішав його друг, і коли він заговорив, то нібито звертався, головним чином, до самого себе. Маг глибоко зітхнув і пробурмотів:

— Ніколи не уявляв, настільки тут нехтують магією. — Він замовк, а потім знову впівголоса заторохтів: — Дуже небезпечно вертати людей із того світу. Триста років ніхто за теє не брався. Я не можу таке пробувати!

Химерніших слів годі було почути, і м-р-Ласеллз та м-р Дролайт поглянули на товариша в легкім здивуванні.

— Їй-Богу, сер, — погодився м-р Дролайт, — від вас ніхто цього й не вимагає.

— Звісно ж, мені відомий цей вид магії, — правив далі м-р Норрелл, ніби Дролайт і не казав нічого, — та хіба не йому я завше противився?! Ця ж магія так сильно покладається на… Так сильно… Тобто наслідки можуть бути геть непередбачувані… Жодному магові не під силу визначити… Ні! Я не пробуватиму. Навіть не думатиму про це.

Запала коротка пауза. Та попри рішучість навіть не думати про таку небезпечну магію, він не знаходив собі місця, совався в кріслі, покусував нігті та гарячково дихав, проявляючи геть усі знаки нервового збудження.

— Мій любий містере Норрелле, — поволі проказав м-р Дролайт, — гадаю, я починаю розуміти, куди ви хилите. І мушу зізнатися, мені ваша думка здається пречудовою! Ви намислили справжній магічний подвиг, який засвідчить ваші екстраординарні можливості! Ну ж бо, сер! Якщо вам це вдасться, всі Вінтертауни й Поули в Англії оббиватимуть ваші пороги, прагнучи знайомства з дивовижним містером Норреллом!

— А якщо не вдасться, — сухо зауважив м-р Ласеллз, — то всі двері в Англії зачиняться перед сумнозвісним містером Норреллом.

— Мій любий Ласеллзе, — згукнув м-р Дролайт, — ну що за дурниці?! Слово честі, пояснити невдачу — це ж простіше за все. Адже кожен із нас може її зазнати!

— О Боже! Що мені робити? Що ж мені робити? Стільки місяців я трудився, не покладаючи рук, задля кращої репутації мого фаху в людських очах, а мною все одно гордують! Містере Ласеллзе, ви так добре розумієте цей світ, от скажіть…

— На жаль, сер, — хутко перебив його м-р Ласеллз, — я завжди наголошую, що не роздаю порад. Узагалі. — І тієї ж миті повернувся до газети.

— Мій любий містере Норрелле! — проказав Дролайт (не чекаючи запрошення висловити власну думку). — Такі нагоди бувають лиш раз… — (Сильний аргумент, ніде правди діти, і м-р Норрелл аж зітхнув.) — І я ніколи собі не пробачу, якщо дозволю вам її змарнувати. Одним махом ви вертаєте до життя наймилішу дівчину, чию смерть не можливо згадати, не вронивши сльози; рятуєте від злигоднів достойного джентльмена; а ще — поновлюєте магію в її правах як окрему силу в державі для всіх прийдешніх поколінь! Щойно ви доведете могутність своїх вмінь, їхню користь абощо, то хто ж одмовить магам у належних їм пошані й хвалі? Їх поважатимуть не менше, ніж адміралів, набагато більше від генералів і, можливо, так само, як архієпископів та лорд-канцлерів! Я навіть не здивуюся, якщо сама Його Величність негайно запровадить і вигідно облаштує нові сани лейб-магів, магів-каноніків, позаштатних магів тощо. А ви, містере Норрелле, стоятимете над усіма — Архімагом! І все це, сер, одним ударом! Одним ударом!

Дролайт тішився зі своєї промови; Ласеллз роздратовано шарудів газетою; вочевидь йому було чим заперечити але він сам себе знесловив заявою про те, що ніколи не роздає порад.