Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Стіни прикрашали гігантські картини у витіюватих позолочених рамах. Всі вони зображали Венецію. Проте день видався похмурий, заповзявся холодний дощ під рвучким вітром, і Венеція — місто, створене порівну із залитого сонцем мармуру та залитого сонцем моря, — занурилася в лондонську сутінь. Її аквамаринова голубінь, і небесна білизна, і золоте леління потьмянішали, перетворившись на сіро-зелені підводні відтінки. Час від часу вітер шмагав потоками зливи об шибки (меланхолійний звук), і до блиску поліровані поверхні шифоньєрів із трояндового дерева та письмових столів із горіху в сірому світлі стали чорними дзеркалами, що тьмяно відбивали одне одного. Незважаючи на пишне убранство кімнати, залишатися в ній було напрочуд незатишно; тут не було свічок, які би розганяли морок, і каміна, який би її прогрів. Неначе за домом глядів хтось із бездоганним зором, але не чутливий до холоду.

Сер Волтер Поул підвівся назустріч м-ру Норреллу і промовив, що має честь представити йому місис Вінтертаун та її доньку, міс Вінтертаун. Попри те, що сер Волтер вів мову про двох леді, м-р Норрелл міг бачити лиш одну, даму зрілих літ, величної постави та владного вигляду. Це спантеличило м-ра Норрелла. Мабуть, сер Волтер помилився, хоча суперечити йому од самого початку розмови здалося магові грубим. Сконфужений, м-р Норрелл уклонився владній леді.

— Дуже радий познайомитися з вами, сер, — проказав сер Волтер. — Я багато про вас чув. У мене склалося враження, ніби Лондон тільки те й робить, що говорить про неймовірного містера Норрелла. — Обернувшись до владної леді, сер Волтер продовжив: — Містер Норрелл маг, мадам, особа, вельми уславлена в його рідному графстві Йоркшир.

Владна леді вп’ялася поглядом у м-ра Норрелла.

— Я вас уявляв геть інакшим, містере Норрелле, — відзначив сер Волтер. — Кажуть, ви практикуєте магію, принаймні мені так сказали (сподіваюся, сер, ви на мене не триматимете образи за ці слова). Адже Лондон заполонили незліченні лжеворожбити, котрі видурюють з людей гроші, бо обіцяють їм нездійсненні речі. Не знаю, можливо, ви навіть знайомі з тим Вінкулюсом, що має маленьку кабінку навпроти святого Христофора-ле-Стокса? Це найгірший з усіх. Ви ж певно маг-теоретик?

Сер Волтер заохотливо посміхнувся.

— Але мені ще казали, що ви хотіли мені щось запропонувати, сер.

М-р Норрелл перепросив у сера Волтера, але мусив підтвердити, що він і справді практикує магію. Судячи з виду, сер Волтер подивувався, і м-р Норрелл висловив щире сподівання, що таким зізнанням не зіпсував добру думку сера Волтера про нього.

— Ні-ні, в жодному разі, — чемно пробурмотів сер Волтер.

— Ви потрапили під вплив облудних переконань, — правив далі м-р Норрелл, — мовляв, усі маги-практики — обов’язково шарлатани. Її можна пояснити тим, що останні двісті років англійські маги в найбезсовісніший спосіб анічогісінько не робили. Я всього лиш удався до скромної демонстрації, як працює магія (що її люди в Йорку потім назвали приголомшливою), та повірте мені, сер Волтере, будь-який маг зі скромним обдаруванням впорався би не гірше за мене. Летаргійний сон, у який впала магія, позбавив нашу державу її найбільшої підтримки та зробив нас беззахисними. І моя мета — саме заповнити утворену прогалину. Може, іншим магам і не болить, коли знехтувано обов’язок, але я не такий. Я прийшов, сер Волтере, запропонувати вам свою поміч у подоланні нашої теперішньої скрути.

— Нашої теперішньої скрути? — перепитав сер Волтер. — Вам ідеться про війну? — Його дрібні чорні очі округлилися. — Мій любий містере Норрелле! Яке діло магам до війни? Або військовим — до магів? Я здається, чув про ваше чудо в Йорку і, сподіваюся, домогосподині лишилися ним удоволені, та я не дуже розумію, як можна застосувати магію на війні! Звісно, служиві часто брудняться, і навіть дуже, але зрештою, ви ж розумієте… — тут він засміявся, — вони мають чим зайнятися і чим перейматися.

Сердешний м-р Норрелл! Він же не знав що Дролайт розповідав, як нібито фейрі перепрали весь одяг, а тому був украй приголомшений. Він запевнив сера Волтера, що ніколи в житті не займався пранням (ні магічно, ні в будь-який інший спосіб), і натомість переповів, що він зробив насправді. Однак дивним чином попри здійснені ним магічні подвиги, від яких перехоплювало подих, м-р Норрелл описав їх, за своїм звичаєм, дуже сухо, і серу Волтеру здалося, ніби тисячі статуй у Йоркському соборі, які водночас заговорили, — це направду нудьга нудезна і йому пощастило, що в той момент він був так далеко від місця подій.

— Справді? — спитав він. — Що ж, це цікаво. Та я все одно не розумію, як…

Тієї ж миті хтось кашлянув, і сер Волтер змовк, немовби сподівався щось почути.

М-р Норрелл озирнувся. У найдальшому, найтемнішому закуті кімнати на диванчику лежала щільно закутана в білу шаль дівчина в білій сукні. Вона майже не ворушилася. Однією рукою притуляла хустинку до рота. Поза, непорушність — геть усе навіювало невідступні думки про біль та недугу.