Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Адже найбільше серу Волтеру Поулу був притаманний стан зачудування. Його очі округлялися, брови на пів дюйма здіймалися вгору, він раптом подавався назад і ставав схожим на карикатурних персонажів із гравюр м-ра Роулендсона або м-ра Ґіллрея[55]. Цей стан зачудування добре служив серу Волтеру Поулу на публіці. «Та невже! — кричав він. — Ви хочете сказати, що…» Коли джентльменові бракувало розуму і він справді твердив у присутності сера Волтера те чи се — і цей джентльмен не був вашим другом або ж вам до смаку протистояння гострого розуму й тупого, — от тоді-то ви могли розважитись. У дні, коли сера Волтера Поула аж розпирало від веселої злоби, він міг заткнути за пояс будь-якого актора з Друрі-лейн. Нерозумні джентльмени обох Палат нітилися та уникали його, коли тільки вдавалось. (У переході між Палатою громад і будівлею Кінної гвардії старий лорд Сякий-такий патерицею грозить серу Волтеру на кам’яних сходах та, озирнувшись, кричить: «Я не говоритиму з вами, сер! Ви перекручуєте мої слова і вкладаєте в них якісь свої значення!»)

Одного разу, посеред пам’ятної промови перед юрбою в центрі Лондона, сер Волтер уподібнив Англію та її політиків до осиротілої юної леді, що лишилася під опікою розпусних та загребущих дідів. І ці мерзотники, замість того, щоб запропонувати юній леді захист від свавільного світу, вкрали її спадщину та пограбували будинок. Навіть якщо слухачі сера Волтера спотикалися об те чи інше слівце (завдяки його відмінній класичній освіті), це не грало великої ролі. Адже всі уявляли юну леді, що в спідній білизні видерлася на ліжко, поки провідні віги требушать її шафи та спродають її майно лахмітнику. Юні джентльмени аж мліли від обурливої картини.

Сер Волтер мав щедру душу та добре серце. Якось він заявив у розмові, що йому кортіло би, щоби всі вороги мали причину його боятися, а всі друзі — любити. І здається, десь так усе й було. Його безтурботна вдача, доброта, розум та високе місце у світі робили йому навіть більшу честь, враховуючи злигодні, що, безперечно, знищили би менш талановиту людину. Сер Волтер переживав фінансовий крах. Ні, мова не про те, що йому бракувало готівки. Бідність — одне, а борги сера Волтера — інше. Нужда! Ще й гірша від того, що настала не з його провини. Марнотратним його було не назвати, дурнем — теж, але він народився в нерозсудливого батька, котрий виріс у такого самого діда. Сер Волтер уже народився в боргах. Був би він іншою людиною, все могло бути гаразд. Мав би схильність до служби на флоті, міг би розбагатіти з військово-морських трофеїв[56]; мав би любов до землі, покращив би землевпорядження та заробив би гроші на зерні. Став би міністром років п’ятдесят тому, то міг би віддати гроші зі Скарбниці в банк під двадцять відсотків річних і поклав би собі прибуток у кишеню. А от що робити новочасним міністрам? Гроші вони скоріше витрачають, ніж заробляють.

Кілька років тому друзі в Уряді вибігали серу Волтеру посаду Ординарного секретаря при Відомстві суплік, на якій йому належало носити особливий капелюх, мати фігурку зі слонової кістки й одержувати сімсот фунтів на рік. Ніяких обов’язків при цьому секретар не виконував, бо ніхто не пригадував, чим займалося Відомство суплік або для чого служила фігурка зі слонової кістки. Та коли друзі сера Волтера пішли, а нові міністри прийшли, обіцяючи прибрати всі синекури, серед густого віття з управ та посад на урядовій деревині під садові ножиці втрапило й Відомство суплік.

Навесні 1807 року здавалося, ніби політична кар’єра сера Волтера Поула добігає кінця (останні вибори коштували йому майже дві тисячі фунтів). Друзі шаленіли. Одна з них, леді Вінселл, відвідала концерт італійської музики в Баті, де познайомилася з такою собі вдовою Вінтертаун і її донькою. А за тиждень леді Вінселл уже писала серу Волтеру Поулу: «Це саме те, чого я завжди для вас хотіла. Її мати тільки й говорить про вдалий шлюб, тому проти нічого не матиме, а якщо й матиме, то я цілковито покладаюся на ваш шарм, що розжене всі сумніви. Тепер про гроші! Послухайте мене, любий друже, коли мені озвучили суму, що їй належатиме, то я аж просльозилася! Як вам подобається тисяча на рік? І я вже мовчу про саму молоду особу. Коли ви її побачите, то розповідатимете про її вроду значно вправніше від мене». Близько третьої години того самого дня, коли м-р Дролайт відвідав сольний виступ італійської співачки, Лукас, лакей м-ра Норрелла, постукав у двері будинку на Брансвік-сквер[57], куди м-ра Норрелла покликали знайомитись із сером Волтером. М-ра Норрелла впустили в дім і провели до ошатної кімнати на другому поверсі.