Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— О, сер! — згукнув Дролайт. — Тільки ви, з вашою скромною натурою, могли припускати таке. Запевняю вас, про неймовірного містера Норрелла вже чули всі наші міністри!

— Але в такому разі, — здивувався м-р Норрелл, — чому Його Милість не передали мені жодної вісточки? Ні, я починаю гадати, що про моє існування їм нічого не відомо. Тож, містере Дролайте, я був би вельми вам вдячним, якби ви повідомили мені, до кого в уряді я міг би звернутися.

— В уряді? — перепитав м-р Дролайт.

— Я приїхав сюди, — сумно проказав м-р Норрелл, — бо хотів бути корисним. І сподівався вже відзначитись у нашій війні із французами.

— Сер, якщо ви почуваєтеся знехтуваним, то я щиро прошу за це вибачення! — викрикнув м-р Дролайт. — Та я певен, у цьому немає потреби. В цілому місті повно леді й джентльменів, котрі раді будуть подивитись які-небудь ваші фокуси й трюки за обіднім столом. І не варто боятися, що ми будемо надто вражені, — звісно ж, наші нерви витримають.

На це м-р Норрелл змовчав.

— Тож бачте, сер, — м-р Дролайт розплився у білозубій посмішці та прикипів до м-ра Норрелла примирливим поглядом тонкослізки, — нам не варто про це сперечатися. Я би залюбки зарадив вашій турботі, але, як бачте, це не в моїх силах. Урядова царина — то одне, а моя — то інше.

Насправді м-р Дролайт таки знав декілька джентльменів на різних урядових посадах, які би залюбки познайомилися з другом м-ра Дролайта та вислухали його в обмін на обіцянку м-ра Дролайта ніколи й нікому не переповідати пару пікантних історій за їх участі. От тільки річ у тім, що для самого себе м-р Дролайт не бачив жодного зиску представляти м-ра Норрелла будь-кому із цих джентльменів; для нього ліпше би м-р Норрелл і надалі крутився у вітальнях та їдальнях Лондона, де одного разу, сподівався він, маг усе-таки продемонструє якісь свої фокуси на догоду знайомим м-ра Дролайта.

М-р Норрелл заходився писати нагальні листи різним джентльменам з Уряду; спершу показував їх м-ру Дролайту, а потім віддавав Чилдермассу для доставки. От тільки джентльмени з Уряду не відповідали. М-р Дролайт застерігав м-ра Норрелла, що так і буде. Урядові джентльмени зазвичай дуже зайняті.

Тиждень чи трохи більше по тому м-ра Дролайта запросили в один будинок на Сого-сквер послухати знамениту італійську сопрано, щойно з Рима. Природним чином, м-ра Норрелла також запросили. Але вже там, на місці, Дролайт не знайшов мага серед зібрання. Спершись на камінну полицю, з якимсь немолодим джентльменом бесідував Ласеллз. Дролайт підійшов до них і поцікавився, чи вони не бачили м-ра Норрелла.

— О! — пожвавився м-р Ласеллз. — Так він поїхав у гості до сера Волтера Поула. В містера Норрелла є якась важливі відомості, що він їх негайно мусив донести до герцога Портленда. А сер Волтер Поул — якраз та людина, котру містер Норрелл воліє вдостоїти честі передати звістку.

— Портленд? — вигукнув інший джентльмен. — Невже? То це наші міністри в такому відчаї, що їм вже потрібен дорадник із магів?

— Ви прийшли до хибних висновків, — посміхнувся м-р Ласеллз. — Це все справа рук самого містера Норрелла. Він хоче запропонувати свої послуги Уряду. Здається, в нього є план, як розгромити французів із допомогою магії. Та не думаю, що йому вдасться переконати міністрів, щоб ті дослухалися. Тоді як у Європі на нас зуби гострять французи, а в Парламенті зуби гострять усі проти всіх, не думаю, що знайдеться хоч на дрібку заклопотаніше товариство джентльменів, ладне вислухати нашого ексцентричного джентльмена з Йоркширу.

Немовби персонаж чарівної казки, м-р Норрелл раптом з’ясував, що йому під силу справитися з усім самотужки. Сім’ї бувають навіть у магів; і колись давно м-р Норрелл дізнався про далекого родича (по материній лінії), який одразу ж накликав на себе його безмежний гнів через те, що наважився написати м-ру Норреллу листа.

Убезпечуючи себе від подібних оказій в майбутньому, м-р Норрелл надіслав йому в дар вісімсот фунтів[51] (про що родич, власне, й просив), і як би прикро не було про таке говорити, та цей родич м-ра Норрелла по материній лінії загруз у пороках настільки, що написав йому другого листа, в якому безнастанно дякував та хвалив свого доброчинця, заявивши при цьому, мовляв, «від сьогоднішнього дня я та мої друзі відстоюватимемо ваші інтереси, і ми вже готові на найближчих же виборах проголосувати так, як ви побажаєте, і якщо коли-небудь вам знадобляться хоч якісь мої послуги, матиму за високу честь, що вивищить мене в очах цілого світу, сповнити ваші накази як ваш покірний та відданий слуга, Венделл Маркворді».

Аж донині в м-ра Норрелла не виникало потреби вивищувати м-ра Маркворді в очах цілого світу та вшановувати його якими-небудь наказами, і от тепер з’ясувалося (точніше, про це провідав Чилдермасс), що завдяки отриманим грошам м-р Маркворді забезпечив для себе й свого брата конторські посади в Ост-Індійській компанії. Потім вони побували в Індії, звідки повернулися справжніми багатіями.