Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— Можу вам також зізнатися, сер, — правив далі м-р Норрелл, — я від усього серця волів би, щоб цей обов’язок випав на долю якогось іншого мага. — М-р Норрелл зітхнув і прибрав настільки благородного вигляду, наскільки дозволяли дрібні риси його обличчя. Яка ж дивовижа! М-р Норрелл — чоловік, який знищив кар’єри стількох колег по магічному цеху — немовбито переконав себе в тому, що охоче переклав би з себе весь тягар слави на плечі котрогось із них, однак у тому, що м-р Норрелл вірив у щирість власних слів, сумніватися не випадало.

М-р Дролайт забурмотів щось співчутливо. М-р Дролайт був певен, що м-р Норрелл аж надто скромний. М-р Дролайт і на мить не міг припустити, що будь-хто інший міг би впоратися з поверненням магії до Британії ліпше від м-ра Норрелла.

— Та моїм трудам є одна завада, сер, — проказав м-р Норрелл, чим неабияк подивував м-ра Дролайта. — Я не знаю світу, сер. І мені це відомо. Як і всякий учений, я люблю спокій і самоту. Година за годиною сидіти й гомоніти, гаючи час у товаристві численних незнайомців — не про мене, то найгірша з можливих мук, однак, смію припустити, доведеться цим займатися часто. Принаймні так запевняє мене Чилдермасс.

М-р Норрелл замислено глянув на м-ра Дролайта, неначе сподівався, що той йому заперечить.

— Он воно як! — на мить замислився м-р Дролайт. — Саме тому я страшенно радий нашій новій дружбі! Нічого не вдаватиму, сер, — я не вчений. Мені нічого не відомо ні про магів, ні про їх історію; я навіть наважуся погодитись, що подекуди моє товариство докучає. Але ж відкиньмо цю дрібну докуку заради блага, яке я можу вам принести, вивівши у світ. О, містере Норрелле, сер! Ви навіть не уявляєте, яким корисним я можу вам бути!

М-р Норрелл не став давати слова, що супроводжуватиме м-ра Дролайта в усі ті прекрасні, за його словами, місця, куди він його вестиме, та знайомитися з усіма людьми, чия дружба, на думку м-ра Дролайта, додасть приємності існуванню м-ра Норрелла, однак погодився сходити ввечері на прийом до леді Ротенстолл на Бедфорд-сквер.

Вечеря вийшла не такою втомною, як боявся м-р Норрелл, тому він ще погодився на ранок скласти компанію м-ру Дролайту в оселі м-ра Пламтрі. Так, під настановою м-ра Дролайта, м-р Норрелл вийшов у світ значно впевненіше, ніж будь-коли. Численні зустрічі, напружений розклад гостин від одинадцятої ранку до глупої ночі. М-р Норрелл вирушав у ранкові візити, обідав по салонах у середмісті, відвідував звані вечори, бали та концерти італійської музики; зустрічався з баронетами, віконтами, віконтесами, вельмишановними такими-то й сякими-то; його зустрічали попідруч із м-ром Дролайтом на Бонд-стрит, його зустрічали в Гайд-парку на прогулянці в одному екіпажі з м-ром Дролайтом та наймилішим другом м-ра Дролайта — м-ром Ласеллзом.

Коли м-р Норрелл не виходив у світ, м-р Дролайт обідав бараниною в нього удома на Гановер-сквер, чому м-р Дролайт, на переконання м-ра Норрелла, мусив бути несказанно радий, бо за словами Чилдермасса сам м-р Дролайт заледве мав хоч якісь гроші. Чилдермасс казав, що Дролайт жив зі свого розуму та чужих позик; жодного зі своїх найближчих друзів він ніколи не запрошував до себе додому, адже винаймав кімнати над майстернею шевця на Літтл-Райдер-стрит.

Виявилося, що дому на Гановер-сквер (спершу нібито такому бездоганному), як і кожному новому будинку, потрібен найрізноманітніший ремонт. І м-ру Норреллу, природно, дуже кортіло, щоб той уже якнайскоріше завершився, та, коли він поскаржився Дролайту на забарність лондонських майстрів, той раптом розкритикував геть усі плани, що стосувалися хибного вибору м-ром Норреллом нових фарб, шпалер, меблів і декору. Посперечавшись зо чверть години, м-р Дролайт розпорядився запрягти коней для нього й м-ра Норрелла та наказав Дейві відвезти їх обох на Стренд у крамницю м-ра Акерманна[39]. Там м-р Дролайт продемонстрував м-рові Норреллу книгу з ілюстрацією м-ра Рептона[40], на якій було зображено портрет камінноликого старого єлизаветинської епохи у порожній старомодній вітальні, що витріщався зі стіни на порожні фотелі, а ті переглядалися між собою, немов гості на чужому прийомі, котрим раптом не знайшлося, що сказати одне одному. Зате на наступній сторінці — овва! — яких змін зазнала та вітальня, оздоблена завдяки шляхетним мистецтвам меблювання, шпалерництва й драпірування! Тепер ця охайна нова квартира заманила до себе на відпочинок з десяток модно вбраних леді та джентльменів, котрі набиралися в ній сил, вишукано повідкидавшись на спинки фотелів, або прогулювались по увитій лозами оранжереї, що дивовижним чином опинилася по інший бік скляних дверей. Мораль, як її пояснив м-р Дролайт, полягала в тому, що коли м-р Норрелл воліє завоювати нових друзів у справі відродження англійської магії, то неодмінно мусить обзавестися якомога більшою кількістю скляних дверей у своєму домі.