Читаем Феєрія для іншого разу полностью

Коли перекидалася шафа, впали дві виварки для білизни!.. бачу… повно білизни!.. і дорогої!.. ця пані Жендр мала гарну білизну!.. біс його бери!.. он які рушники!.. ґав не ловлю, бо мені холодно, цуплю один!.. не розмірковую!.. кому від того гірше… я ж у лахмітті!.. дрижу… змоклий, закривавлений, ошелешений… забиття, перелом ребер, точно!.. і лихоманка теж, без сумніву… я вам уточнюю, як бачите, уточнюю!.. слід віддати мені належне по справедливості, до речі зауважу, урахувати, скільки дірок я затикав у найбридкіших закутках… з гордощів і самолюбства, і здуру теж, з чистісінького дуру… доказ: погляньте лиш на мене!..

«О! о! ви скрикнете, він знову розводиться надміру, от зануда!.. забирає у нас час!»…

Даєте хиби! це геть не так!.. я в розпалі оповіді!.. хапаю рушник у ногах бонни, під купою!.. величезний волохатий рушник!.. проштрикую ножем! посередині! тррр! маю дірку!.. просовую голову! маю тогу!.. у певні миті все просто, за катастроф історії лишається єдина корисна шмата, це рушник! але щоб великий! це важливо… щоб кров усотував, тіло зігрівав, людину рятував!.. згадайте, Норманс пішов собі з халатом, узятим у Клео, я вам розповідав! на голові! я послугувався ним інакше! овва!.. ви б мене побачили!.. хоч не так холодно… але спрага! нема чим зарадити!.. жахливій спразі!

Оттав з Лілі напилися… пияки! а я з водою жертва ситуації!.. не пити ж воду, де утоплена… чи піти попити… до ванної?.. а кран на кухні?.. запитую в Оттава…

— Піди попий! спробуй!

Майже не тече… все-таки висмоктую дві… три краплини!.. смокчу, висьорбую!.. нарешті вода!.. щасливий будинок, хоч його й похитало! посмикало! але не так, як наш!.. трохи базікаю!.. розумію!.. не заперечую, згоден!.. однак вікнам дісталося! он бачите: служниця!.. і хазяйка навзнаки! осколками?.. вибуховою хвилею? обох змело?.. є тисяча припущень!.. мене там не було!.. так чи інакше, прощавайте, обидві!.. служниця під купою причандалля, хазяйка на дні ванни… доля! доля!.. мені не зайве промити очі… хоч трохи відбрьохатися… усе бачу в каламуті… в заволоці… знову!.. і жар по всьому тілу… раптово!.. мабуть, пітнію… реакція… аби якось обмитися…

— Лілі, допоможи!

Нехай задере мені тогу спереду… у тоги забагато складок!.. зашпортуюся в ній!.. трясця!.. ні!.. зомліваю…

— Не ворушись, Лілі! бо мені паморочиться!

Думаю про цей будинок… якому справді пощастило!.. і де є хоч кілька крапель води!.. біс його бери! а де Норбер?.. Норбер онде у вітальні!.. хіба не вкрай дивна справа?.. Норбер у фраку, за столом, з орденом Почесного легіону!.. не хоче розмовляти… не хоче шуму!.. хоче тиші… спокою! гай-гай, сумнівно! сумнівно!.. красунчик, як намальований! гроза служниць!.. підкреслюю: служниць!.. каже, що чекає… чого чекає?.. мого стусана? чи щоб його смикнули за борідку… за брови?.. вони всі мене лютять, це по-перше! усі! на мені фраку немає!.. сам рушник!.. великий і цупкий!.. такий широкий, звисає навсібіч… важкий! аж страшно!.. розповідаю вам усе, як було… я не дуже скромний?.. ну то й що?.. скромністю нічого не здобудеш! а тільки дурним фальшем!.. на правду попиту немає… а лишень хмари омани, що проливаються словесами, ото всім до шмиги, тоді ваш човен сам пливе до Золотого руна…

Я ослаб, геть ослаб і т. д. вітрила пошарпані, бригантина без стерна, клівер зібганий… на мене бридко глянути!.. без облуди!.. дай щигля, і мене немає!.. під три чорти!.. ледве стою біля стіни… хочу відштовхнутися, але не можу! зашпортуюся!.. де взяти сили хоч на крок? у тридцяти шести тисяч служниць із того світу! і у мільйона старих шкап, які втопилися!.. дурень дурнем!.. уявіть собі цей довгий коридор!.. Лілі хоче мене кудись відвести! мені на сходи треба!

— Де сходи? де Оттав? сходи не згоріли?

— Ні! сходи на місці!

Лілі підтверджує: усе гаразд!.. сама бачила…

— Тоді донизу!

— А Норбер?

Оттав переймається Норбером!.. ще цим манекеном опікуватися? нема чого тут товктися! ми що, забули про загрозу?.. донизу! донизу враз! от що я кажу! з Норбером чи без нього! у метро! поки сходи ще на місці! переважно!

— Скажи-но, що він тут робить?

— Хто? Норбер?

Знову за своє!.. хоче зрозуміти, чого Норбер сидить за столом, отам…

— Прикидається, агов, блазню!

Що за клопіт з тим Норбером! вже досить часу згаяли, поки дивилися на нього і у фас, і в профіль!..

— Ходімо, Оттаве! нумо!

Рятуватися треба! рятуватися!

Загинемо через загадкового Норбера!

Оцей Оттав, як його зрушити?.. випер мене нагору! нехай тепер несе донизу! так ні, хоче подивитися, як Норбер «знімається» в кіно!.. що в лісі має здохнути, щоб його зрушити з місця!

— Та він тут не знімається, бельбасе! ти ж знаєш! поміркуй!.. його студія на вулиці Франкера!..

Оттав не згоден!.. сперечається… спускатися не хоче…

— Вони вже не фільмують на Франкера, Фердіне! вони переїхали!.. тепер фільмують де можуть! через війну!

Він, бач, знає… знає!.. як мені звідси видобутися? Норбер його чарує!..

— Для фільмування потрібна камера! ти десь бачиш камеру?.. чи статистів?.. хоч когось бачиш?

Хай там що: без нього я не спущуся!.. бо полечу зі сходів! від запаморочення! сторчака! запитую в нього:

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века