Гармонія (новели)

Три хрести лягло на голову Хомисі; вона підвелася і почала цілувати маленьку, делікатну попівську руку — отець Василь на хвилину скривився: у неї коло лівої ноздрі, як тернина, випиналась бородавка, — але руку поцілувати дав. Хомиха задихалась і поспішила розказувати, оглядаючись, чи не підслухає, мовляв, той, кому й не слід:

— ...Отож як почули в нас люди про той хрест, що, кажуть, стоїть у долині, десь на Поділлі, та так, як глянеш на його проти сонця, — наче огненний стовп, а коло криниці на дерев’яному Христос розіп’ятий. Своєю кров’ю християн прийшов спасать, і чули гортань з неба: «Не воюйте, всі люди брати — і бідні, і багаті».

Вирвалось слово отця Василя, — простіше баба Хомиха захлинулась, а він:

— Не вірили... Господь чудеса творить, бо сказано: «Опам’ятайтеся, хто в Бога вірує», а люди, Хомихо, тепер — як божі пси...

...Він заглянув за дуплянку, позіхнув і перехрестив з чорними підточеними зубами рота.

— Не диво, бо всі зараз багато знають, перевчилися...

Хомиха вихопила своє слово, не дала скінчити, а засокоріла — тремтіли старечі губи, плигала на чорненькі вусики слина, і слова тоді клекотіли й поспішали скоріше вилетіти:

— Це все я, батюшко, ходім, уже люди ставники нові до церкви поприносили; вас не було — у Києві, а мені сю ніч (трапезували в Ковалихи, а кривий Грицько Псалтир читав) тільки первий сон очі звів, і кажу вам, як перед хрестом: закрутилося — туман, коли це стара ікона Варвари-великомучениці (її на даровизні свекруха, покійна Секлета, подарувала) отак зразу міниться, міниться, а мене наче пропасниця б’є — злякалася...

...Ковалиха хропе, дитинка в невістки квилить, хата в їх нова — луна так і ходить, а мені... Я на суді, батюшко, заприсягну, бо це правда, сам Миколай-угодник розкрив уста і голосно так на всю хату каже: «Хай надіне отець Василь зелену великодню рясу, співайте «Христос воскрес!» і святіть криницю над ставом (там торік Омелечкова покритка втопилася — знаєте?!), і хай дев’ять ставників горить, бо прийшов судить «по писанію...»

Я прокинулася — трушуся, тіла на собі не чую, а вони всі сплять, тільки старий Коваль прийшов знадвору, та так страшно, Господи прости, так страшно за землею лається: «Він мене, паршивий комнезало, судить буде, га? Хай тебе судорогою судить... ого, в окружному кращі були, і то замотав, а то, кров чортова, на комуну, голим оддай! А за пупа не візьме?»

...Не спам’ятаюся — як закричу, на всю гортань: «Оксано, Оксано!»

Ковалиха прокинулась — засвітили, обтерли великоднім рушником Варвару-великомученицю, а вона аж міниться, так сяє, так сяє, і по щоці з росичкою дві сльозинки — кап, кап — на долівку... — Обновилася...

Хомиха склала хрестом руки і дивилась на отця Василя божевільними од радості очима — губи її ще й досі плямкали, а слина на чорних вусиках виступила холодною ропою, і обличчя її було схоже на печене яблуко. Вона поспішала:

— Ходім до церкви, там люду — яблукові нема де впасти — натовпилося, вас усі ждуть, а старий Коваль криницю чистить...

Отець Василь повернув із стежки на стовпову дорогу, до церкви; але раптом нерішуче спинився, запитав:

— Боюся я, Хомихо, будуть нарікать, дурисвіти, скажуть... Як власть на це дивиться? Як вони?!

Анелька понюхала свиту і побігла знічев’я за перекотиполем — гралася...

Хомиха вирівнялась, очі налилися кров’ю:

— Власть?! Ми нарошне тим кутком несли ікону, де «комизах» живе, а він стоїть коло воріт — снопи з хлопцем привіз — ні слова, як заціпило, тільки й почули: «Хай казяться! Це попівський майок прийшов», — сплюнув і таке додав, що й не вимовиш...

Отець Василь:

— Ну от бачите...

— Нічого, батюшко, ідіть, ми за вас у тюрму, на хрест підемо — служіть молебствіє!..

Вони рушили... Вперед Анелька, за нею отець Василь і, вклякаючи на ліву ногу, Хомиха: дриґне кривою ногою — схоплюється пил, а сука сторожко прислухається і здивовано ловить великодні дзвони поцюканої кулями церковці села Чорного...

Бідна Анелька, хіба вона знає радість старої Хомихи?

Не знає... Підсміхаються смугляві берези і на захід сонця червонішають, — тоді ламають дівчата молоді ялини, кидають на дорогу — злякано розступається бір...

Горить дев’ять ставників, перший ставник горить у руках старого Коваля — за сорок десятин, а другий — віялка і молотилка Хомишиного сина, і посередині — заточується од натовпу бабів, дітвори — зелена, великодня ряса отця Василя.

Він розцвітається серед диму, як будяк, і бігають гадючі, маленькі очі од ярого воску до клаптів полотна, цукру...

— Христос воскресе! На всі чотири кінці світу!

— Смертію смерть поправ, — підхоплює басом Коваль, за ним гуде Хомишин син, Хомиха розстебнула свиту — жарко, парить, але всі стоять, мов кам’яні, побожно співають «Христос воскрес...».

Ставники горять коло криниці, у рушники прибрана, на цямринах стоїть Варвара, — гойдається серед натовпу зелена ряса, схожа здалеку на синій будяк, і соромом горять тоді берези: немає де сховатись, присісти — стоять розперезані, а сонце січе над ними і кадильний дим, і червоний оксамит...

1923

Політика