Гармонія (новели)

— Три годи не пив з багачами за одним столом, три годи з родом не гуляв, як на ножах був, а сьогодні, виходить, поїду колядувати?.. Не годиться наче так, та поїду на злість, побачу, яку то політику мені шуряки мудрі з тестем заспівають?..

Швачка стояв коло столу, як той дружко на весіллі: шапка заломлена набакир, на вусах краплини води, а широка долоня руки лягла на стіл так сильно, що захиталося світло каганця в хаті.

Жінка щебетала, раділа:

— Хіба ти проп’єш своє старостування? — обережно засміялась вона, розстеляючи на столі свою дівоцьку тернову хустку. — Не вік же гризтися з людьми да комнезамів своїх захищати... — виводила вона далі, кінець тій хустці розгладжуючи, а на Швачку пильно вдивлялася, думала: «Хоч би не розсердився!..»

Та Мусій Швачка сміявся:

— О, знов за батькову землю жаль підсокирюється! Пропало вже навіки, Мар’яно, шість десятин; взяли ту землю мої комнезамщики як зубами! А зате ніхто не гавкне, ніхто, що Мусій Швачка неправильну політику робить... Ну, скажи мені, хто докаже неправильну політику?!

Слово «політика» вразило Мар’яну: це так дражнили на селі її чоловіка, що ліпив іноді оте слово туди, де й не слід було... Вона махнула рукою:

— Служив їм, служив, а дяка? Ворогів нажив півсела — оце така заслуга; не бійся, як здихала я з дітьми, коли ти тікав з комуною, батько, спасибі їм, за рядно аж три пуди жита дали...

— Ого, — засміявся Мусій, — да такої ласки, западеться вона, в цигана можна доскочити, не то в рідного батька! Правда, дочко? — запитав він жартома на полу свою Степанидку, дочку найстаршу.

— Правда, — одказала та батькові, на матір глянувши.

— Правда, — підхопила Мар’яна, — що ти зарічана дуже.

— В батька вдалася! — рубнув Швачка, а Степанидка на це засоромилася — замовкла.

Хотіла ще Мар’яна сказати чоловікові про те, що всі багачі на селі лають не тільки тих, кому він землю понарізував, а, мовляв, його, Мусія Політику, що збувся десь на перекопських дротах двох пальців, а коли не пошанується — голови одбіжить, та не сказала: так хотілося поїхати їй до роду!

— Ти вже хоч там, у батька, перед зятями, про свою політику не згадуй, а то ще наб’ють з доброго дива, — застерегла вона чоловіка, а сама, схвильована, ждала, що він скаже на це.

Тоді Мусій просгяг на світло каганця свою ліву руку, де випиналися дві маленькі кукси з пальців, і сказав не на жарт тверде слово:

— Хай не забувають, що Політика одбіг під Перекопом два пальці з лівої руки, зате права ціла, а за стрільбу сам цар Микола медалю видав!..

Він полапав праву кишеню, де справді лежав плескатий браунінг — здобич перекопської перемоги, і, кинувши жінці: «Я ж запрягаю», вийшов надвір.

— Ой гарячий ти, Мусію, та клепки не хватає! — сказала сама собі Мар’яна, зітхнувши важко.

І вона мовчки зодягала чорну керсетку, спідницю кубову та ще сорочку з дрібним вирізуванням, ту, що колись була дівувала в тій сорочці Мар’яна...

Задумалася над сорочкою з вирізуванням — дівоцтво згадала: «Гей, кіньми не догнати, золотом не скупити літа тії...»

Її очі впали на Степанидку — осміхнулася своїй думці: «Ого, ще п’ять год прокує зозуля, а ти, мамо, за скриню подбай...»

— Не їдьте ви на ту коляду, — незадоволено промовила Степанидка.

— Не можна так, дочко, треба ж діда провідать... Він же нам хліба колись давав, — ще раз нагадала Мар’яна.

Дочка замовкла. Вона пам’ятає той хліб, коли принесла мати три пуди (по дорозі в топчаку змолола), та зразу ж замісила житніх перепічок, викачала їх на столі, ще й маківкою позначила; а сама плакала-плакала, промовляла: «Хай би чужі на рядно минжували, а то рідні в заставу беруть одежу — не вірять...»

«Мати тоді зарікалися, — подумала дівчина, — ніколи до багачів на поріг не ступати...»

— Вам нічого, а з батька будуть насміхатися...

— Ет, видумуєш та старуєш! — одказала їй Мар’яна. — Хто з нас буде сміятися? На кутні, дочко, він засміється!

Мусій стояв на порозі в кожушку, критому зеленим англійським сукном (це ще з тієї врангелівської шинелі, що з-під Перекопу дістав), — казав:

— Наша політика тепер — не сміятися з бідних, бо сам бідним зостанешся, правда, Мар’яно? Діла йдуть, контора пише, гай-го!

Швачка хотів пригорнути з невідомої йому самому радості Мар’яну, але стримався й тихо погладив шовкове волосся Степанидки.

— Що нам багачі, Степанидко?

А Мар’яна, запишавшись, своє слово додала:

— Старців контора ваша буде писати.

— Старці старцями, а ти по-дурному сердишся! Краще зодягайся скоріше, — вимовив з якоюсь нетерплячкою Мусій, і Мар’яна мовчки зодягалася.

У товсту хустку запиналася, нав’язувала пирогів, коло дітей припадала, а коли все, здавалося, поробила, тоді стала посеред хати:

— Спіть же, діти... Ну, Господи благослови!

— Та вже, каже, поблагословив! — пожартував Швачка й накинув стару шинелю на плечі — велика тінь його постаті одбилася світлом на комині.

— Спіть же, діти, — промовив він Мар’янині слова, лапнув правою рукою за кишеню і вийшов з хати.

Виїхали Швачки за ворота на зоряну дорогу. Під полозками кипить мороз, пару з рота вириває, а кінь бреде заметами сніговими, і сніг курить під його копитами, мов золотий пісок.