Гармонія (новели)

Хотіла заспівати Марта: чи з горя великого, чи з радості, але не було голосу, і не до лиця старій співати.

1924

Зелена ряса

Хай простять мені смугляві берези!..

Вони в селі Чорному стоять над ставом, мов соромливі дівчата, що вийшли купатись, розляглися і спустили до колін свої білі сорочки; їх ноги миє зелена вода ставу, стан обіймають сосни, а кучеряве гілля цілують вечорами зорі, ранками — сонце; тоді берези ще більше соромляться, закривають засмаженими руками-гіллям краєчки своїх очей і от-от пирснуть зо сміху, — але на їх суворо дивиться дуб, гладить вітрами лисину осокор, сумно хитає головою стара верба, і поговір шумить борами...

Соромом горять тоді берези: немає де сховатись, присісти; стоять розперезані, а сонце січе над ними червоний оксамит...

Благодать божа...

Це отець Василь; він шаткує, як кажуть селяни, з кошиком у руках додому. У сосновому бору заховалась, наче в піжмурки, сліпа церковця села Чорного, підтикалась нехворощю селянських городів і підморгує престольним оком на рейки залізниць, пізні гречки і берези...

...Жаль бере: облупилася, а тут іще, як на гріх...

Вороги отця Василя рекомендують (у старі часи тихо, а зараз — іноді просто у вічі, наче плюне хто):

— Серафим Саровський... А поклади йому до рота пальця — одкусить!

Але баби люблять отця Василя за старість (хай простять мені смугляві берези!): він сивий, з маленькими гадючими очима, і наймиліше в його — короткі, делікатні руки, що гордо благословляють на утрені селян і показують на пасіці шляхи бджолі.

Серафим Саровський — це злість: він більше нагадує лакея часів Катерини, це, коли дивитись на широку, огрядну спину, коси... ні, кіс у його не було, а були розділені ополончиком «заштатні» — старанно причесані і хитромудро закручені над лобом...

— Таке паскудство скрізь... — Отець Василь аж сплюнув, а слину підбігла й лизнула Анелька — рижа здорова сука, яку держали його сини для охоти під осінь.

Він комусь одказував, сперечався:

— Що не кажіть мені, а паскудство... — ще раз сказав і пішов жвавіше до свого хутора; я помиляюся: треба — не хутір, а хуторець — його так зве сам отець Василь.

Але це не важно:

...В городі, де мільйоннеє насєлєніє, посліпли, прямо жуть бере, допустимо це?

— На Сінном базарі церква обновилась...
— ногу!
— Божія матер в олтар провалилась...
— цок, цок!

В голові цокала якась військова школа, розхристана й боса, і чітко одбивала ритм комсомольської пісні:

— Гей-гай, едем на моря,
Жизнь ты моя, комсомольская!..

І хотілось перед собором почути хриплий крик: «На молитву — шапки долой!»

...Жизнь ты моя, комсомольская...
— цок, цок!

Але підводились до оновленого хреста скорботні очі, запорошені тихою радістю:

...Хай знають, хай знають вони. Віра народу — шматок кременя, якого не розмиють віками дощі...

І знову до болю думав. І не почує ніколи більше: «На молитву — шапки долой!» Підборіддя хитнулось, а ласка і радісний старечий сміх упали з його очей на спину Анельці:

«...Знай. Комуністи день у день — мов пси: «На богів і чортів», і коло брами оновленої церкви захряс сірий кремінь. Селяни».

Сміявся щиро, тихо.

...Мечеться у вічі золотий хрест на бані церкви, горять фарбами три угодники божі — Володимир святий, князі Борис і Гліб, і припадає до потрісканої землі ящіркою мисль — «хе, на богів-чортів», — він знав, кого оновити, хай вірить кремінь...

Анелька на льоту піймала муху й облизнулась, вони з отцем Василем минули став і стали на поповій леваді — десь недалеко на липі била в очко дуплянки бджола...

— Гарний буде взяток цього літа... О господи, скрізь оновляєш церкви, а душа людська як цинком залилася... Цинком, Анелько, цинком. І хто залив?!

Анелька, видно, не розуміла — лащилась, а коли побачила наїжачені, мов стерінь, брови отця Василя, — вирівнялась і хрипко, обережно гавкнула до ставу, а там...

...Гонили полями вітри тінь од гречаних кіп, і зчорніле поле хватало на стежці поли довгої, до трьох усів, по-старосвітському, свити і півкопою котило попід ставом розхристану, без хустки, жіночу постать.

Свита припадала, вигиналась і придержувала, трохи вклякаючи на одну ногу, поли і — поспішала: низько кланяючись, руку до серця прикладала, а коли добігла до отця Василя, упала на коліна:

— Благословіть, батюшко!

Сука вороже зустріла жінку, загарчала, але покрутнувся отець Василь:

— Пішла, дрянь. Що ви, Хомихо, Бог з вами?.. Підніміться...

— Ой не підведуся, грішниця, благословіть, — приказувала, в очах стояли стоянами сльози, і сірі, старечі рівчаки на її обличчі напнулись до скорої ходи, наче маленькі вужі.

— Хрестіть, отче Василю, дев’ять раз, як у тій записці, що з Єрусалима прийшла...