Гармонія (новели)

Трохименкова рука лежала ще на рурці телефону; десь на обрії — уявляв собі — от-от повинні з'явитися гарцежи — тоді, мовляв, розпочнеться справжня варта — без нудьги, без дитячих споминів… Така, може, як недавно на Амурі!

— У них, здається, маневри… — звучали ще слова начзастави.

І раптом праворуч, на межі кордону, хтось важкий, з чорними латками на спині, колесом шубовснув у воду… Аж запирхкав.

З розгону, безцеремонно ламаючи крихке стебло пшениці, невідомий Трохименкові злочинець спробував перейти кордон ясного, сонячного дня!

Червоноармієць хапливо, звичним рухом, повернув навскоси рушницю й підкинув її на руку, щоб краще було взята йому на мушку зухвалого шпигуна чи контрабандиста.

— Не втечеш, голубе… ні, — підбадьорюючи сам себе, тихо приказував Трохименко.

Він розкрив уже рота, щоб гукнути звичайне в таких випадках «стій», хоч добре знав, що такий зухвалий перехід кордону вимагав у першу чергу кулі; правда, постріл на кордоні не завжди буває виправданий, і не такий уже героїчний вчинок — випустити кулю, а ще гірше — не влучити, пустити її в небо синє…

Трохименко був блідий, схвильований і всю силу волі скупчив на одному: влучити. За всяку ціну влучити невідомого ворога.

То нічого, що пострілом він викриє своє замасковане місце, що вогненна лінія кордону з тривогою — по обидва боки Збруча — випускатиме на сполох кулі вгору, то все — дурниці, не варті серйозної уваги.

Дипломати по обидва боки ріки будуть собі на дозвіллі вивчати, з якого боку був перший постріл, а йому, Трохименкові, треба затримати ворога, а коли не пощастить — подарувати йому кулю в далеку дорогу…

Так розуміє він, червоноармієць, своє завдання.

…Трохименко скригнув з люті зубами, плюнув кудись зозла аж на дуло рушниці і, незадоволений, впівголоса вилаявся; далі поволі спустив мушку з чорної латки на воді і, все ще схвильований, втопив очі в одну точку: на велику ікласту голову свині.

— От історія! Сказати комусь соромно навіть — свиню замість шпигуна хотів забити!..

І все-таки Трохименко не знав, що йому слід зробити негайно, щоб урятувати безглузду ситуацію: підвестися — незручно, він викриє тоді своє замасковане місце, чекати ж, поки Минка сама впорає цю божевільну свиню, теж не випадає… Проте вирішив зачекати.

На березі річки з усіх боків оточена галасливими поросятами бігала Минка й кричала:

— Де ото ти залізла, очі тобі вилізли б?

А свиня на крик не зважала; тріпаючи головою, капловуха купалася, видно, в Збручі з великою насолодою; вода блискучими краплинами стікала їй по щетині, а вона ще з більшим завзяттям пирхкала й задоволено рохкала.

— Пацю, пацю… вилазь уже, — вговоряє Минка свиню, а сама тихо плаче край берега великими невтішними сльозами.

На крик Минчин по той бік кордону, ріки, підвівся польський жовнір; у Трохименка глибоко десь закралася думка, чи не збираються Минка з жовніром відвернути його увагу, щоб у цей час хтось проскочив лінію кордону? Може, підговорили Минку нарошне загнати в річку свиню?..

І Трохименко ще з більшою пильністю стежить за найменшим рухом Минки й жовніра.

Зелена каска з одноголовим білим орлом над лобом хитнулася на стежці раз-другий — польський жовнір, удаючи, ніби його зовсім не цікавить крик над рікою, ступив декілька кроків до берега: дивився на більшовицьку свиню.

Ні, Трохименко не буде й собі підводитися на ноги, як то зробив жовнір: навіщо йому викривати свою замасковану засідку?

Він певний, Минка незабаром вижене з води свиню; хтось надійде, може, допомогти їй, а не треба — заради такої дрібниці — турбувати телефоном Калінкіна… Шпигувати ж на користь панів поляків Минка, на його думку, ніколи не буде… Та й уговорити її на такий злочин не так уже легко.

А тим часом задоволена, очевидно, з теплої води й затишку свиня й не збиралася рушати звідти з доброї волі; повертаючи к сонцю то один бік, то другий на мілкому дні Збруча, вона зовсім забула за Минчину владу над собою; більше того, шукаючи глибшого місця, вона лягла лівим боком на території кордону польського — підсунулася аж під самий берег.

Дивилася із свого логва задоволеними очима на Минку, на поросята, що пацюками бігали край гаврилівського берега, й рішуче не хотіла вилазити з води.

Коли Минка помітила, що свиня от-от порушить кордон, — знала з розмов: половина Збруча наша, а друга — польська, тоді ще більше заметушилася на березі. Вона голосно розплакалася; крізь сльози, змішані на обличчі з пилюгою, говорила до свині ніжні-ніжні слова, як та мати непосидющій і неслухняній дитині:

— Пацінька, паця, паця… Вилазь уже, годі… Вилазь, чого тобі там?..

Свиня ж нерухомо, затаївши з насолоди дух, лежить у воді як мертва, тільки вона вряди-годи пирхкає від задоволення. По воді розходяться кола, й тремтить очерет.