Гармонія (новели)

Аж дивувався: в чому річ? Сьогодні ж повинні приїхати над Збруч гарцежи польські, так принаймні казав Трохименкові начальник застави. Більше того, начальник застави передав, як йому — Трохименкові — слід поводитися з тими гарцежами чваньковитими, коли вони будуть шипіти над рікою свої прокльони Україні.

— Не зважай… Хай собі побавляться у непереможну націю, а ти — пильнуй варти. От і все.

І Трохименко з великою цікавістю чекав на гарцежів, адже з ними завжди наїздить багато вельможного панства, — а тоді така весела варта, як ніколи!

Він уже не раз бачив тут, на українсько-польському кордоні, випещених панків з панянками — о, то все біла кість наїздить над Збруч!

Вони завжди ловлять очима далекі вежі Кам'янця-Подільського… Трохименко знає: вони довго стоятимуть над берегом Збруча, тихо заводитимуть свої пісні і будуть співати їх урочисто, з блискучими очима; жовнір польський буде ласкаво, винувато усміхатися, раз у раз підбігатиме від однієї групи до другої, і, заклопотаний, він показуватиме рукою на прикордонний стовп з молотом і серпом…

— Дивіться, пани ласкаві, дивіться… Більшовицький стовп.

— Кордон, панно…

Елегантні панни й пані, зачаровані краєвидом, мовчки дивитимуться на золоті подільські пшениці, мрійно зводитимуть очі на білий Хотин, затканий зеленими берегами, і, невідомо з чого саме незадоволені, вони підійдуть аж до берега Збруч-річки, щоб востаннє — на прощання — кинути якийсь проклін дикій, варварській країні-сусідці.

Трохименко опустив бінокля. Не видно тобі й поганенького гарцежа, ніде й нікого… Хвилястий степ, сонце.

Вартовий жовнір видивлявся в люстерко; з нудьги, видно, спробував видавити на носі угра, але й він несподівано заховав люстерко до кишені й солодко, примружуючи по-котячому очі, позіхнув.

На степу, вимахуючи розгонисто косою, ручка за ручкою, косив вуйко, схожий здалеку на лелеку.

— Шарх, шарх… — долітали іноді дзвінкі звуки коси.

— Ет, чорт з ними: приїдуть — добре, не приїдуть — ще краще… — міркує Трохименко, згадавши гарцежів з панянками.

Гарцежи польські, як говорив йому начальник застави, досвідчені і добре вправні шпигуни… Так, треба мати метке око, гав ловити тут не доводиться, бо це люди такі, що самого бога взують і роззують: солідні люди, хоч і молоді! А спеціалізуються, мовляв, гарцежи над Збручем… Отже, вартуй пильніше!

Начальник застави — низенький, чорноокий Калінкін — запевняв Трохименка, що гарцежи повинні бути сьогодні обов'язково — такі є точні інформації…

І — маєш: сонце давно вже звернуло з обід; Трохименкові надокучило раз у раз, коли з'явиться на обрії якась точка, детально обсервувати її в бінокля, гарцежів — згорять вони — нема та й нема!

Вуйко встиг давно вже пообідати свій немудрий обід, відпочив трохи й косу підклепав… Він уже знову кладе покоси ручка за ручкою.

— Виходить, помилився товариш Калінкін, — вирішує остаточно Трохименко.

Він бере до рук рурку телефону — подзвонити й запитати Калінкіна: чи приїдуть сьогодні гарцежи, чи ні?..

«Ще на догану наскочу, — сам собі розраював, — на чорта вони мені здалися? Та й запитувати телефоном незручно, хіба це така надзвичайна подія?..»

У вуха червоноармійцеві голосною луною врізається дзвінкий дитячий голос:

— Ачу! Коли ти сі вгамуєш? Де ото ти вирядилася, моя пані ласкава? Чого тобі там треба?..

Зацікавлений, Трохименко сторожко повертає голову назад, на дитячий голос.

Перед очима йому — праворуч — стіною стоять пшениці, а ліворуч, недалеко села, стайками і журавлиними ключами — копи…

Возовиці ще немає, отож копи стоять з гордо піднесеними шапками — пишні, як ті шишки на весіллі; над ними тремтять незримі золоті струни — дзвенить ланом тонка мелодія, а копи, ніби зачаровані з музики степової, то хмарніють, то міняться на сонці щирим золотом.

І тільки край дороги, на стародавньому козацькому окопі, хтось порушив уже спокій і гармонію кіп: там вивершували важкими снопами першого воза.

А зовсім близько Трохименка, за гони якісь, майорить під копами у червоній косинці гілка, тонка, мов те стебло, дівчинка. Вона завертає від кіп свині…

— Минка, — вирішує червоноармієць, — хто ж інший насмілиться пасти так близько кордону? Тільки Минка! О, це смілива дівчина.

Трохименко добре знає Минку: вона день у день підходить попаски із своїми аж до берега річки, нікого не боїться!

Йому навіть приємно за Минку, що вона така смілива дівчина.

Кордон? Не розуміє цього слова Минка. По той бік Збруча, знає вона, живе її тітка, материна сестра рідна; живуть ті ж самі люди, що й по цей бік, — а хтось вигадав кордон над Збручем!..

Смішно, пастухи — по обидва боки річки — бояться підходити близько берега, але вона — Минка — ніколи!

Ніхто, мабуть, не був з пастухів там, де вже лежать червоноармійці… Вони кумедно так зодягнені — плямисті якісь штани, сиві, кольору неспілого жита, сорочки, годі й помітити їх під ногами!.. Дивишся — ворушиться камінь, горбиться, а ближче — на тебе чатують з трави суворі або ласкаві очі…

Минці, бували такі дні, щастило й купатися в Збручі, — а хто ж інший насмілювався?..