Гармонія (новели)

Надходила степова буря; попереду сивими кіньми мчали вітри; за ними, вибиваючи у великого бубна якийсь дивний ритм, співало кожне стебло землі; навіть маленька суха берізка перегнула на стежці свого тонкого хребта та надулася, мов ящірка, і злякано прислухалася, — а вітри схиляли, перебігаючи полями, крихкі хліба долу...

Сонце у тьмі пилу було дивне: синє — ніколи не бачив Короп за своє життя такого сонця!

Він зупинився: перед його очима, на заході, бризнуло востаннє вогненним серпом сонце — дивно зажеврів щолопок гори, — а далі все заступили темні, патлаті хмари; математик згадав за Мазунів: обличчя йому зашарілося соромом, що змішаний був з болем...

— Тьма, звірі, — сказав уголос Короп, швидко витяг з кишені білу полотнинку, де лежав загорнутий циркуль, розломив його зозла на дві половини та кинув далеко на ріллю.

Далі Короп застебнув на всі ґудзики свого піджака і побіг, коливаючись з боку на бік, мов качур, до села: степ засинів під рясним дощем, хвилина — і дощ заткав на дорозі куцу, сіру постать математика.

Гриміли стайківські гори, водами клекотіла ріка, а спраглу землю засівав теплий, літній дощ.

1926

Серце

Трохименко примружив очі: над головою йому, над золотим колосом подільської пшениці високо стояло сонце.

Димні хмарини, схожі на бабине літо, заткали були на сонце на одну лише мить…

Гарячий серпневий день приском пломенів над рікою Збруч; червона шелюга, верболіз і верби молоді заступили перед сонцем цю ріку давню ніби навмисне, щоб не висохла — така вона мілка влітку — прославлена Збруч-ріка!

І ріка ліниво, журно якось плющить рудою осугою аж до Дністра… Вона плющить отак споконвіку на землі українській, як тавро те — Збруч-ріка!

Кому не служив у минувшині Збруч?.. Трохименко звів свої очі до сонця знічев'я: зацікавився, чого воно раптом потьмарилося?

Ні, все ніби гаразд: сонце світить, як і світило, Збруч, де замаскований лежить на березі Трохименко, так само плющить поміж стернями, як і плющив, а більше — жодних змін на дільниці вартового червоноармійця.

Сонний, тихий українсько-польський кордон!.. Трохименкові навіть лежати нудно, така навкруги тиша. Минув уже місяць, як він прибув над Збруч з далекого Амуру — там були жорстокі бої, небезпека, смерть, а тут — золоті пшениці, сиві жита і — сонце!

Він, розваги ради, з погордою порівнює повноводу Біру на Амурі з мізерним Збручем: «Ото річка, я розумію, — хоче він сказати комусь, — а Збруч — рівчак якийсь замулений…»

Дивно, йому снилися сьогодні жовто-зелені води ріки Біри. Темний, густий-густий ліс, росяна трава на заливних лугах і чорні, з потрісканою корою, берези… Десь горіла тайга. А під березовим пеньком — його так яскраво бачив Трохименко — лежав мертвий китаєць. І Біра запінена заливала тому китайцеві рота водою…

«Бій, мабуть, під Чорняєвим снився мені», — подумав Трохименко.

Підсунув рукою польового бінокля, обережно протер йому лупаті очі і, в сотий раз, може, оглянув лінію кордону.

Десь далеко, випроставши спину, стояв по тім боці ріки вуйко; у білих штанях, постолах, в якомусь каптурі без рукавів, — вуйко схожий був здалеку на лелеку, що несподівано спустився замість болота на сиві жита. Він стояв і пильно мантачив бруском косу, а коли скінчив мантачити, тоді застромив того бруска в дерев'яну кобуру при боці й пальцем по лезу коси…

«Чи гостра ж коса?» — промайнуло в Трохименка запитання.

Родом з Черкащини, він здивований був з бруска вуйкового: хто мантачить бруском косу? На Черкащині засміяли б такого ветхого косаря! Так незручно носити того бруска при боці, важко; вода, мабуть, хлюпає з кобури, а він ще й досі мантачки не придбав собі!.. Порадити б йому мантачку… Мантачка — куди зручніша!

Отак розумуючи, Трохименко весело засміявся: йому було видно невдаху-косаря до найменших дрібниць.

— Іч, на сонце позирає, — приказував він, спостерігаючи вуйка, — дощу, мабуть, боїться в жнива… Одразу видно тобі нашого чоловіка!

Справді, заскаливши трохи око, вуйко підвів голову — дивився й собі на потьмарене сонце; з піднесеною вгору головою він стояв хвилин зо дві, щось притакнув і понуро схилив чоло до землі.

Далі зручніше повернув під руку кісся, — коса ясно заблищала проти сонця, а вуйко на всю руку, розгонисто й широко почав класти новий покіс.

У Трохименка, коли вуйко закошував нову ручку, зринуло дивне бажання: пожартувати з ним.

Гукнути б йому отак, по-парубоцькому, на всю горлянку, як то робив колись Трохименко на селі: «Не давіть, дядьку, на п'ятку, — однаково олія не потече!»

І звідки йому такі дикі мислі, з обуренням подумав Трохименко.

Йому навіть смішно стало, що в нього зринула така думка.

Зразковий червоноармієць з прикордонного корпусу, вій прекрасно знав, що гукнути на такій відповідальній варті, як його варта, міг би лише божевільний. Сам сміявся з вигадки своєї й жартома приказував:

— Косіть, вуйку, на здоров'я… Косіть собі з ланом-богом!..

Дивився пильно на соромливі кущі червоної шелюги, на молодий очерет понад берегами Збруча, на сиві жита далекі — скрізь оглянув до дрібниць свою дільницю. Але навкруги — особлива, урочиста якась тиша.