Гармонія (новели)

— Га?!

— Виходь на сходку!

Десятник, обсотаний сірим полотном, побіг далі.

Петро ж кивнув головою — знак згоди, а його пузата конячка затупала жвавіше: ударив по жижках...

Поїхали.

— Хто скликає? — сердито гукнув Кисіль. — Чорт його вказив би... Тут ройка треба поймать, а його мордує...

— Більшовики.

— Ум... Чорти червоні приїхали? — Кисіль злісно плюнув і пішов до зборні...

Сходка клекотіла...

— Наша програма, брати, більшовицька каже, що розкладку повинні платить тільки багаті. Це — закон. Та й з чого бідний заплатить?

— Правильно, товаришу!

— Кого ж, товаришу, щитать багатим?

— Того, хто має більше трьох десятин.

— Киселі, Тарани, Гордійчуки — от з кого будуть дубасить, а ми, Антон, сірі... Ха-ха-ха!..

— Підтягни очкурню, діду Кисіль!

— Чорте до те, синенько цвіте...

Довго і гарно балакав промовець. Нарешті спинився, запитав: якою ж стежкою нам іти до кращого життя? За що йде боротьба?

— За волю і життя. Правдивий шлях, товариші, — шлях боротьби... Оце наш шлях.

Петро Цюпка крутнув головою: у його родилась думка, родився шматочок власного життя, такий сіро-жорстокий в своїй основі, що Цюпка чуть не крикнув: «Солодко, брат!»

...Дуже просте діло: у Цюпки немає двадцяти процентів трудоспособності! Пішли на завод пана Чорткова!

...Так, так. Кров маленькими струмочками стікала по бороді на груди, я лежав непритомний, а щось сміялось у пасах машини:

— Солодкий сахар... ха-ха...

Почувся гудок, і вони пішли робить: хіба що?

— В Цюпки нема двадцяти процентів? Наплювать.

Цюпка підвівсь і рішуче підійшов до столу. Руки його трусились, очі блищали завзятістю, і тільки одно ухо під сонцем зашарілось, як у школяра.

— Я... — почав Цюпка, — до стежки... Да. Забастовщик з дев’ятсот п’ятого года і говорю: в ушах у нас ще й досі дзвонять панські казочки, а кругом, як казав оцей товариш, рабство. Подивіться, батьки, на дітей: багато їх, правда, багато?

— Ми мучимось — нічого, але яка доля наших дітей через десять — п’ятнадцять год?

— Вічні наймити!

— Сини Киселів студенти, а ми їхні молотники?

Цюпка люто, з болем втопив очі в Киселя.

Всі притихли.

— Ні, наша стежка — червона... За революцію! От і все...

Цюпка, схвильований, оглянув сходку.

— От, бра, пробрав...

— Правильно, Цюпка!

Сірий Антон обійшов круг столу, догнав діда Киселя і хитро поспитав:

— Діду Кисіль, яка стежка?..

— Мовчить скобло...

Сходка розходилась.

— Здорово, брат, сказав Цюпка, — краще од більшовика, розумієш, видумав, каже: «Наша стежка — червона...»

І довго ще було чути селом балачки про червону стежку Цюпки.

1920

Товариш Гавриш

Хай не ображаються письменники-естети, що я дозволив собі написати таке буденне оповідання.

Ну, справді, хіба варто писати про двісті п’ятдесят пайових яєць у кооперативі села Долини, про товариша Гавриша, що вистроїв цю крамницю, і, нарешті, про самого Кіндрата Осику, що оповідав таку нудну історію?

Але я, автор, насмілився написати.

— О, це справді була історія! — вигукнув, ударивши обтесаний брус ломакою, дядько Кіндрат. — Не тільки я, Кіндрат Осика, але уся Долина не забуде товариша Гавриша. Одного не знаю: чого наше село Долиною охрестили? Може, через те, що з нашими полями межували землі пана Долинського?

Я засміявся. Так, село було не в долині, де цвіли сади Долинського-пана; його замикали аж три Татарських шпилі, що ранком один із них заступав сонце долинянам до самого снідання, а два інші стояли за селом, мов ті стовпи, до великих-великих воріт...

Але за Татарськими шпилями люди бачили далекий, сивий давниною, а влітку — пашнею, під осінь — туманами з росою, степ... Гей, як з ями якої виривався у долинянина крик, коли вибігав на гори, за Татарські шпилі!

А в селі було так, як і скрізь; земля клітками та смужками, а на якусь клітку вісім — десять душ: «Їж, мовляв, хліб, — тільки пальців не кусай!»

Осика одповідав далі:

— Добре ще було тому, хто з прадіда бережок захопив, тому хоч городина жалю не робила; а вже ті, кому пізніше довелося ліпить свої хати під Татарськими шпилями, коли садовили молодий вишняк навесні, довго дивилися у сиву далечінь степу, а потім сердито спльовували сажнів на три вниз і недобрим словом згадували батьків своїх, що бережка не захопили. Просто: не було де виплюнути свою злість, бо плюнути, як дехто раяв, услід панові Долинському далеко було, та й заробітки панські пам’ятати доводилося...

А просвітку — ніякого, бо на все село в одного тільки Максима Журавля псалтир був; пізніше трохи, років за п’ять до революції, як земство однокласну школу поставило, прийшла на село, разом із гребінцями, «Конотопська відьма» Грицька Квітки, а «Кобзар» Шевченків, казали люди, тільки в учителя Гавриша був, але його, козака, як прищикнули за той «Кобзар», дак тільки після революції виринув!

Любив він долинян здорово; було, каже, жартуючи, до якої-небудь баби:

«Чи не чули, вчора я нове зілля од пристріту на березі знайшов: «картопляники».

А вона як почне йому ті зілля всякі згадувати, думає — й справді Гавриш якісь нові картопляники викопав! Тоді він подякує, сам усе це записує, а коли вже вона почне допитуватися, засміється та: