Гармонія (новели)

Смолярчук підхопився на ноги слідом за хлопцями; він навмисне роздер собі на грудях сорочку й, вискочивши з клуні, кричав на всю вулицю:

— Рятуйте, люди добрі... Злодії убивають...

Кров цебеніла йому з носа, а він розмазував її по виду, на грудях і все кричав, підіймаючи руки вгору:

— Рятуйте! Рятуй-те-е, злодії убивають...

З усіх кінців улиці збігалися старі й малі на крик і гвалт. А Смолярчук пильнував одного: не спустити б йому з очей Василя Гандзюка. А коли помітив, що той хоче перескочити через лісу на глухі левади, тоді й сам побіг слідом за ним і всю дорогу не затихав кричати.

Яке щастя Кирилові Смолярчукові: він побачив за дві-три хати золотого погона на присадкуватому, огрядному офіцерові і заголосив з таким жалем, ніби він батька рідного побачив...

— Ой ловіть же їх, розсукиних синів, ловіть, — приказував Смолярчук.

Офіцер витяг револьвера, осмикнув собі широку зелену сорочку і так біг з револьвером у руці на крик.

— Не тікай, сину, — тремтячим голосом гукнула з ганку Гандзючиха.

Вона нічого не розуміла: і чого так несамовито кричить Смолярчук, і хто вбиває його, коли він біжить, усі ж бачать, за її хлопцями і горлає на всю Гандзюченкову вулицю?

— Господи, що там між ними трапилося? — допитувалася в Гальки.

Вона добре бачила, як попереду офіцера, з гвинтівками напоготові, бігли два молодих кадети — обидва в чорних, як ті матроси недавно, піджаках. І всі вони, було видно з ганку, бігли до її Василя.

Аж тоді помітила кров на Смолярчуковому обличчі і, все ще нічого не розуміючи, материним серцем почула горе над подвір’ям.

Чорний револьвер заблищав їй проти сонця, засліпив очі, і вдруге гукнула з переляку вже:

— Не тікай, сину!

Василь зробив був уже два кроки, щоб шугнути в гущавину зелених левад, але раптом застиг: стояв як укопаний.

— Остановись на месте, иначе — стреляю, — гукнув до Василя суворим голосом офіцер. — Откуда, кто ты?

— Та він тутешній... Оце ж і двір його, — вихопився хтось з кутчан Гандзюкових.

— Какой «тутешній»?..

— Здєшній, значить... Василь Гандзюк, а то — брат його.

Василь не встиг повернути голови, шоб довідатися, хто ж ото так піддобрюється йому: він не спускав очей з дула револьвера.

— Розступіться ж, дорогу...

Але перед здивованим офіцером несподівано впав на коліна Кирило Смолярчук; все ще розмазуючи кров на обличчі, хоч вона давно вже перестала плющати йому з носа, Кирило заголосив так, ніби він ховав оце одразу весь рід свій:

— Ой помилуйте, помилуйте, — пожалійте. Комуністи, ваше превосходительство, копу проса вкрали... Уночі. І вбить мене хотіли: подивіться на мої груди, на горло... Ще й досі, мабуть, пальці знать, як він терзав мені горлянку... Ой умру я...

Він показував перед людьми своє велике воло, припадав головою до землі і, заюшений кров’ю, справді виглядав не таким уже жилавим і міцним Кирилом Смолярчуком, яким завжди звикли його бачити піївчани.

Підполковник Земцев зупинився; уважно оглянувши обох Гандзюків, він сховав револьверра до кобури і байдуже, бридливо якось подивився на Смолярчука.

А Кирило, не підводячись з колін, усе благав офіцера, щоб він хоч раз глянув на його великі, укриті рудим волоссям і справді-таки здряпнуті під ложечкою груди.

— Да не скули ты, ради Бога, — сказав незадоволено Земцев. — Встань, расскажи толком, по-человечески... Не беспокойся, они не уйдут.

І він ще раз зміряв очима Гандзюків. Два кадети, чекаючи наказу, стояли по обидва боки парубків. «Комуністи...» — з іронією подумав Земцев.

— Ой умру я... — не заспокоювався Смодярчук. — Убитий я, зарізали мене.

Він підвівся на ноги і тупо дивився спідлоба на Гандзюків: на колінах йому позеленилися штани.

Підполковник Земцев якось байдуже, через десяте-п’яте слухав старого Кирила: обридли йому, правду кажучи, ці нудні голосіння. Обридли й селяни із своїми скаргами і жалями...

Він підполковник Земцев, що три роки водив у бій батальйони на німецькому фронті, три роки боронив, як йому здавалося, рідний край, тільки тепер, після контузії під Орлом, зрозумів, яка безглузда була царська війна, а ще безглуздішою здається йому нова — громадянська...

До суворого і мужнього солдата, яким завжди був підполковник Земцев, прийшли непрохані гості: втома, зневіра, а найстрашніше — одчай, що межував з розпачем.

Не вірив уже переможним реляціям генералів, не вірив красномовним статтям у газетах, бо все це, як пересвідчився Земцев, підбите оманою... Росія? Велика, єдина й неподільна Росія. Кому потрібна вона така, як була? Навіть підполковник Земцев проти такої Росії... Більшовиків, правда, не привозять уже з Німеччини, — ні до чого тепер ця вигадка, — її навіть ОСВАГ[2] не полюбляє згадувати, воліючи краще розпалювати по-старому ненависть до інородців.

Аж дивно Земцеву: зустрів серед полонених командира другої сотні Перновського гренадерського полку, із свого ж таки батальйону, хотів був розпитати в нього, чому саме пішов він з більшовиками? І не розпитав: розстріляла контррозвідка.