Гармонія (новели)

Гришка навіть повеселішав від такої розмови. Доки вели кутком, він страшно боявся, щоб не завели їх до зборні; туди, добре знав, збіглася б з усього села Смолярчукова рідня, куми й приятелі, а тоді — смерть. Ніхто не вирвав би їх і не врятував од неї: розтерзали б Смолярчуки на шматки, як голодні вовки.

А вийшло зовсім добре: одразу ж, за коловоротком, зв’язали Василеві руки, навіть не били і не штовхали; посадовили обох на воза — довга валка мобілізованих підвід чекала на підполковника Земцева, — а коли прийшли кадети, то вози одразу рушили до містечка.

— Хлопці панами до тюрми їдуть! — сказав насмішкувато один з пїївських дядьків. Родичем чи сватом доводився був Смолярчукові, бо ще й вилаявся: — Офіцірів возити треба, військові люди, а то злодіям сіно підстеляй!..

Ніхто з підводчиків не встряв у розмову, й він замовк. Заторохкотіла порожняком довга валка. Василь сидів поруч Гришки, як німий, словом не обізвався цілу дорогу.

— Паляниці не впусти, — сказав тільки, коли коні рушили бігти з гори.

Паляницю? Хай не турбується, Гришка міцно держить й обома руками, як дару колись малим у церкві!

У долині, коли в’їздили до містечка, затарасували під гору вози: довга валка підвід зупинилася. Кадети закурили пахучі-пахучі папіроси...

Гришка аж сплюнув од насолоди: запеклий курець був, а тут тобі таким смачним димом війнуло в рота! Хотів по-старому, як ото ще скот недавно пас, попросити хоч недокурка, але не посмів.

Його легко штовхнув під бока Василь. «Дивися — Смолярчуки», — сказав.

Справді, обминаючи довгу валку мобілізованих підвід, летіли на всю прить змилені коні; з упряжі впізнав Гришка — Смолярчукові, а на возі, високо тримаючи гвинтівку вгору, сидів Смолярчуків Карпо з батьком.

Вони ще здалека, загледівши Гандзюків, махали кулаками, нахвалялися, і голосно, на всю долину, гукали:

— Бач, як порозсідалися на возі, наче їх до причастя везуть! — так до людей говорив Кирило Смолярчук, пужалном показуючи на Гандзюків.

— Стріляй обох, не бійся, на місці стріляй! — під’юджував і нашіптував Карпові над вухом. — Моєю рукою бий — я одвічаю!..

Карпо, низенький, карячконогий, у довгій новій шинелі з англійського сукна, метко скочив з воза.

Запінений з люті, він клацнув був уже затвором, готовий послати кулю у груди Василеві: цілився так.

— Що він робить? — злякано гукнув хтось. — Здурів, чи що?..

Але на возі несподівано підскочив Гришка, дико захаркотів слиною, матюкнувся і, високо тримаючи над головою паляницю, з усієї сили кинув її під ноги Смолярчукові.

Карпо оторопіло одскочив набік, не вистріливши.

Тоді підбіг до нього один з кадетів, вибив з рук гвинтівку, витяг з кобури револьвера і матерно залаяв.

— Ты кто? — гукнув він до Смолярчука. — Солдат? Стань, болван, как следует, когда говоришь со старшими!

І кадет пересмикнув плечем, ніби показував Смолярчукові на свої налички старшого унтер-офіцера.

Смолярчук стояв струнко і, все ще схвильований, відповідав такою покрученою і зіпсутою російською мовою, що годі було второпати слова.

— Пообжирались в тылу, сволочи? — не стримувався кадет. — Просо, гречиха, дивчина, а я за тебя, дурака, выговор должен получить, а? Под суд идти? Пошел вон!..

— Правильно, їй-богу, правильно! — вихопився із словом якийсь дядечко з підводчиків.

— Що правильно?.. — визвірився до нього Кирило Смолярчук. — Сам, мабуть, злодій, так за такими й руку тягнеш, га? Дурний, треба було вбити, а тоді вже балачки його слухать! — незадоволено казав Карпові, коли той сідав на воза.

— Я тобі ще покажу! — нахвалявся Кирило Смолярчук кулаком на Василя. — Ти в мене живцем не випорснеш до тюрми, ні!..

Він скрутнув незадоволено головою і стьобнув коні: пустив їх галопом попереду валки.

Гришка мовчки стрибнув з воза на суху дорогу; мовчки взяв у колії перерізану колесом паляницю і, повертаючись до воза, притулив її — закаляну пилюгою — до грудей.

Під гору хлопці йшли пішки; Василь попросив розв’язати йому руки: хіба він убив кого, запитував кадета. А ще: «Людей з нашого села багато — сміятимуться...»

Косо, з іскрою злоби на чоловічках, подивився на Василя один з конвоїрів.

— Шагай, дрянь! — І перекривив, ніби навмисне шикеряючи Василевими словами — «Людей наших багато — сміятимуться!» Не в пору, милый, о чести вздумал! — додав він.

І мовчки йшли закуреною порожняком дорогою. А Василеві жаль якийсь підкотився клубком і в горлі став, аж схлипнув важко: хотів, бач, Смолярчук на місті покласти його... А кадет, виходило так, тільки догани не схотів собі — отаке дешеве його, Василеве, життя! І твердо, рішуче сам собі подумав: «Ні, коли б уже на те йшлося, то його паляницею не злякав би!..»

— Комуністів ведуть... Комуністів ведуть! — загукали з усіх боків підводчики.

Мобілізовані з околичних сіл, з кіньми й возами, вони вкрили базар, вулиці й завулки; довгою валкою простяглися аж ген-ген на биту Чумацьку дорогу: підвозили хліб до залізниці.