Гармонія (новели)

Ну, а яке діло до визволення Росії оцьому тупому, з дефективними рисами дядькові, який з таким жалем і сумом оплакує копу проса, — яке йому діло до визволення?..

Просо. Дядькові — копа проса, іншим — маєтки, фабрики, шахти й банки, а йому, підполковникові Земцеву, честь офіцерського мундира. Дорого ж заплатив він за неї... Так недалеко й більшовизм визнати, з іронією подумав Земцев. Добре, що контррозвідка не навчилась читати мислі...

Із сучкуватою патерицею в руках, яку носив ще з німецького фронту, чорнявий, з великими розумними очима, глибоко захованими під густими бровами, підполковник Земцев ще раз обвів байдужим поглядом всіх присутніх: він чекав на чергові жалі з приводу реквізицій і просто грабунків, що їх робила була по селах армія «визволителів великої Росії». А тут — безглузда історія, звичайнісінька якась крадіжка. А йому треба мобілізувати підводи: Май-Маєвський залишив Харків...

— Ну, я слушаю... — стомлено сказав до Смолярчука. Хай, мовляв, виговориться старий...

І знову зливою полилися гарячі, з тремтінням у голосі, слова:

— Копу проса, ваше превосходительство, украли... Син мій — у пластунах. — Кирило аж вирівнявся, сказавши це. — А сам я год старшиною був: вєрою і правдою служив государю імператору...

«Я тоже служил, — хотів одказати Кирилові Земцев. — Ишь, губа не дура: превосходительство из меня делает».

І підполковник Земцев усміхнувся. За його усмішкою, більше з позеленілих Кирилових штанів, коли той колінчився посеред дороги, засміялися Гандзюкові кутчани: вони здивовані були, що пан підполковник не б’є Василя, не кричить на них і не вихрить револьвером, як то звикли вони бачити у поведінці майже всіх офіцерів.

Земцев, на велике Смолярчукове здивування, не зрозумів навіть такого козиря, як його Карпо з пластунами.

«Довбня якась, а не офіцер...» — подумав був Кирило, а все ж не губив надії, що йому пощастить розгнівати Земцева проти Гандзюків.

— ...У такий час, — казав, схлипуючи, — воєннополєвой, ваше превосходительство, красти ночної доби копи...

Земцев не дав скінчити речення: надокучило йому слухати — раз, а по-друге — на нього чекали мобілізовані підводи.

Суворо, допитливо оглянув обох Гандзюків: «Комуністи...» — промайнула йому Кирилова характеристика.

— Суд будет, старик, — голосно казав Смолярчукові. — Да, суд. Я отправлю их в распоряжение коменданта волости... вот и все. Понял?

— Стріляйте їх тут, ваше превосходительство. Нащо їм — розсукиним синам — суд той? — загукав Смолярчук.

Земцев розвів руками:

— Глупости, старик, говорить! А еще — старшина! Абсурд! За пуд проса, по-твоєму, человека нужно убивать? Они понесут свое наказание, не беспокойся!

— Не человеки ж то, злодії, — не вгамовувався Кирило Смолярчук. — Вони ж за таких порядків усіх хазяїнів у старці пустять. На місці йому суд — на могилках!..

Земцев більше не слухав. Він по-діловому підкликав до себе одного з кадетів і, ще раз обвівши байдужим поглядом усіх присутніх, коротко й зрозуміло наказав:

— Этого гривастого, — кивнув він на Василя, — лучше свяжите, безопаснее... Ну, а малыш пусть бежит за компанию! Да, заберите их вместе с мобилизованними подводами; в распоряжение штабс-капитана Мичугина.

— Слушаюсь! — кадет цокнув закаблуками, повернувся обличчям до Гандзюків і дзвінко скомандував: — Двигайсь!..

...Рушили вздовж кутка, посеред дороги: Василь — попереду, а Гришка — позаду.

Гандзючиха мовчки простягла Гальці паляницю: маленьку, сіру, ще й попелом притрушену.

— Дожени, дочко, та передай хлопцям...

Гірко, гірко заплакала. Вона пекла сьогодні паляниці, щоб по-людському вирядити діти на степ, у молотники.

Гандзючиха не прислухалася до Смолярчукових нахвалок, не йшла до клуні, куди він повів уже людей забирати просо... Вона стояла посеред вулиці, у пилюзі, чорна якась і страшна: люди боялися за її розум.

Гандзючиха чула тільки, як стукає їй серце, як уговоряють люди, щоб випила води. І цокотіли їй зуби об кухлика, коли воду пила ту, — а далі не встояла на ногах — упала на Гальчині руки й заридала.

— Це добре, що вона плаче, — казали літні жінки і журливо хитали головами.

А мати з дочкою голосили й приказували, як на похороні. Дзвінко, сльозами захлинаючись, плакала Галька:

— Ой, матінко дорога моя!.. Ой, повели ж їх, на смерть, мамо, повели!.. Та не будуть бачити, як сади цвітуть, та не будуть чути, як солов’ї піють...

І дивувалися літні жінки з Гальки: звідки в неї слова такі? Городянка ж вона.

* * *

До волості привезли Гандзюків під добрі обіди.

Кадети цілу дорогу висміювали Василя за його дурний і безглуздий, на їхню думку, злочин. Справді, украсти копу проса — це ж така мізерія, що доброму злодієві не варто руки каляти! Він думав своєю головою, що робить, чи ні?.. «Дичавина...»

І вони загадково сміялися, сміялися так, ніби збиралися навчити хлопців, як і що саме треба вміти красти.