Гармонія (новели)

...Ну да, таку ж, що грає! Грошей нема, бідні вони, а в Смолярчука, казав йому Василь, з горла пре... І тоді вкрали копу проса — от і все. Тільки не бийте його, він сказав усю правду, нічого не втаїв!

Карпо Смолярчук на носках підвівся з лави, поправив собі коміра на горлянці і знову сів.

Мічугін усміхнувся до гвардійського офіцера, що все бавився блискучим лезом шаблі: краяв на маленькі клаптики білий аркуш паперу. Поручик гвардії байдуже слухав Гришине варнякання і навіть дивувався трохи, яка ото охота Мічугіну випитувати та деталізувати найдрібніші, здавалося, речі? Мову цього хлопця, коли сказати правду, він теж розумів дуже зле: «Какие дикари живут в России...» — подумав поручик.

Але його мислі урвав несподівано Мічугін.

— Нет, интересно, — сказав він, — ты послушай только: ведь даже из таких рождается большевизм! Я говорю совершенно серьезно. Гармонию, видите ли, нужно покупать не трудом, а воровством. Смолярчук в понятии этого гаденыша — буржуй!.. Кровь его, как говорят комиссары, пьет! Знакомые песни: Смолярчуку — с горла прет... Слова-то какие, а? Ну, а помещик, конечно, чудо-юдо! Это — зависть и жадность раба. Если хочешь, это та же концепция мыслей, что и в нашей иногородней сволочи на Дону!..

Мугируваті унтер-офіцери хитнули головами: правду говорить штабс-капітан Мічугін!

Поручик, стомлено усміхаючись, заперечує:

— Оставь, ты хватил уже через край! На Дону ведь совершенно иные условия... А большевизм — гораздо глубже...

Мічугін хитає головою.

— Да, иные, — говорить він, — но зараза-то одного происхождения?..

І тоді вдруге, з ноткою злоби у голосі, перепитує Гришку:

— Гармонию, говорит, собирались купить и пошли на воровство?!

Гришка отетерів з переляку: до чого це вони підкопуються? І Дон-ріка, і більшовики, і гармонія?.. А сам він, ввижається, наче стоїть оце глупої ночі на могилках, коло тих чорних куп, і з трепетом слухає, як бреше на місяць лисиця. Моторошно блищить йому на столі лезо гострої шаблі.

— Ну, да, гармонію, — поспішає одказати Гришка. — А коли б зосталося пудів зо два. То собі на кашу здерли б...

Мічугін розводить руками!

— Кожу содрать с тебя мало! — кричить він на всю горлянку. — Понимаешь ты это, идиот?!

І він б’є хлопця по зубах — дзвінко, наодмаш.

— Брось, — стримує поручик, — а то он наделает тебе каши здесь!..

Гришка, спльовуючи кров з прикушеного язика, запхикав; голосним сміхом заіржали унтер-офіцери: уперше довелося зустріти такого злодія!.. Тхір воно, ховрах чи людина?.. Поручик має рацію: навіщо псувати собі нерви дитячим лементом і ґвалтом, коли сю ніч будуть цікавіші злочинці?

— Духленков! — різко, по-військовому, вигукує Мічугін.

— Слушаюсь!

Унтер-офіцер, на прізвище Духленков, дужий і лютий з обличчя чоловік, де-не-де подзьобаний віспою, стоїть поруч Гришки.

— Убери эту дрянь... — бридливо говорить Мічугін, киваючи головою на заюшеного кров’ю хлопця. — Кстати, передай гармонисту... э-э, как его? Рябому, пусть явится ко мне немедленно!

— Слуш... — проковтнув кінець слова Духленков.

Поручик здивовано звів брови; унтер-офіцери хихикнули в кулаки, сподіваючись побачити, яка кара буде гармоністові за ту піївську трирядку. Але суворий, холодний погляд штабс-капітана і на цей раз стримав сміх.

— Пусть гармонь захватит! — гукнув Мічугін Духленкові.

— Ой, дядечку-батечку!.. — голосив Гришка.

Унтер-офіцер до болю скрутнув його за вуха, підняв і так поніс його оберемком, як шкодливого кота, через усю кімнату.

...Рудий, засіяний густим ластовинням, гармоніст злякано зупинився на порозі. Не може бути, міркував собі, щоб за гармонію якогось слинявого дядька з Піїв та раптом шарпали його — найкращого гармоніста? Адже інші сережки з ушей виривали, шаблями у скринях намітки й полотна рубали, гвалтували дівчат і молодиць посеред дороги, а він з усього цього встиг вирвати в дядька одну тільки гармонію... Невже з приводу цього викликає штабс-капітан Мічугін?..

І, зрозуміло, був здивований, бо нікого й ніколи, скільки він пам’ятає, не карали в них за такі вчинки!

— Явился по вашему распоряжению... — почав він рапортувати, тримаючи під пахвою гармонію. Ноги тремтіли гармоністові.

Але його заспокоїв жестом руки Мічугін.

— Садись, — сказав він, усміхаючись. — Будешь играть для одного любителя музыки!

Оглянув повеселілі обличчя унтер-офіцерів і додав, ніби жартома:

— Играй веселые, громовые, как наша походная жизнь! Пой о «донской стреле», о любви, о чем хочешь пой!..

Навіть похмурий поручик гвардії підбадьорився з такої оригінальної витівки.

— Ты, Мичугин, должен любить театр, — сказав поручик. — Оригинал, ей-богу! Ты, вижу, хочешь перещеголять самого Андрея Григорьевича, а? Я и до сих пор не могу забыть твоей встречи с эскулапом, а тут — гармонь! За-меч-чательно!..

Усі присутні, за виключенням хіба одного Смолярчука, до дрібниць пам’ятають цю історію з більшовицьким доктором.