Гармонія (новели)

...Привели тоді до штабс-капітана Мічугіна двох червоноармійців і доктора — лисого, в окулярах; їх захопили десь на полі — доктор витягав був іржавий уламок набою з ноги якомусь напівмертвому дядькові: стояв під копою глечик з водою, торба з хлібом і бабка з мантачкою...

Штабс-капітан Мічугін на дрібні шматки, на кривавий мотлох порубав і посік шаблею обох червоноармійців; доктор, чекаючи й собі такої ж смерті, не просився; він тільки надів військового кашкета на свою велику, лисиною позначену, голову.

Мічугіну, — розповідав він пізніше, — найболючіше було бачити в доктора — людини інтелігентної — п’ятикутну зорю замість кокарди... Він переміг тоді сам себе, він не рубнув його.

«Пойдем, доктор, чайку попьем, а?» — звернувся він з запрошенням.

Доктор тупо дивився на скривавлені шматки людського тіла: йому здавалося, ніби моргає око в одного з порубаних червоноармійців...

«Собаке собачья смерть, — говорив спокійним голосом штабс-капітан. — Так сказал, насколько помню точно, Николай I?»

Доктор, що на його очах відбувся був такий жорстокий і нелюдський вчинок над полоненими, мовчав.

«Вы — человек интеллигентный, — не заспокоювався штабс-капітан, — а у большевиков, вероятно, случайно? Мобилизовали, правда?»

Він підступно так і влесливо говорив, а далі взяв ніжно, по-приятельському доктора під руку, завів його до своєї кімнати і справді-таки частував чаєм.

«Я — доктор...»

Він подякував за шклянку чаю, не доторкуючись пити його.

«...Я знаю, які жорстокі закони війни... Але повірте мені, що сходив з російською армією Польщу й Галичину, я не бачив такого нелюдського вчинку з полоненими, який зробили ви на моїх очах...»

«Я с интересом вас слушаю», — вклонився штабс-капітан. Доктор, ясно було Мічугіну, не боявся смерті. «...Так, — говорив він далі, — добивали і пристрілювали полонених тупі й озвірілі солдати. А ви — офіцер... Я дивлюся на вас і, певний за неминучість своєї смерті, кажу: навіть вам, повірте мені, я перев’язав би рану, коли б у цьому була потреба. Я — доктор...»

«А, сволочь! Большевистская сволочь — вот кто ты, понял?! Снимай сапоги, снимай штани, снимай все до кальсон и рубашки!..»

І він, Мічугін, голого шмагав нагайкою і гнав його базаром, між рядами перекупок, вигукуючи: «Делаю красному доктору массаж!..»

Доктора урятував тоді від ката похмурий поручик гвардії: він зрубав йому лису голову, настромив її кінцем шаблі разом з великими зеленими роговими окулярами, що були на одному кінці ниткою прив’язані до вуха, і високо тримав цю голову над переляканою юрбою...

Усі присутні, за виключенням хіба одного Смолярчука, до дрібниць пам’ятають цю історію з більшовицьким доктором!

* * *

Василь Гандзюк стояв ще на порозі, поруч Духленкова, як почув знайомий йому голос штабс-капітана:

— Стул «товарищу»! «Яблочко»!

Унтер-офіцери підвелися з лави, як на команду; Смолярчук миттю виставив посеред кімнати широку, дубову табуретку, а гармоніст струснув гривастою чуприною, яка звисала йому з низького лоба аж на очі, й несміливо, прокашлюючись, заспівав улюбленої офіцерської частушки:

Ой яблочко
Да на елочку,
Комиссаров-нехристов
На веревочку!..

— ...На верьо... на верьовочку-у, — стиха підспівували унтер-офіцери.

Гандзюка глибоко вразила гра на гармонії: чого це раптом грають? Гуляють? Ні, він бачить на столі тільки блискуче лезо шаблі, ані пляшок, ані страви ніде не видно... До чого все це?..

Василь сів на виставлену посеред кімнати табуретку: світло з двох великих ламп упало йому на змарніле обличчя й чітко, до найменшої рисочки, освітило і товсті Василеві губи, і сірі великі очі, і покладені на коліна руки, схожі на червоні буряки.

Парубок схилив низько голову і, чекаючи на запитання, дивився в одну точку: на блискучий ріжок гармонії.

Була пауза; унтер-офіцери сіли на свої місця, не дочекавшись Мічугінового наказу, і більше не співали; один гармоніст, не вразивши, як йому здавалося, піївського парубка «Яблочком», скрутнув головою і на повний голос — дзвінкий і чистий — заспівав нової, бешкетницької пісні:

У попа за рукавом
Желуди говели
И, питаясь табаком,
«Аллилуя» пели!..

На Василевому обличчі промайнула сумна якась усмішка.

Але несподівано стукнув по-козацькому обухом шаблі об стіл поручик, гукнув якимсь піднесеним голосом:

— Брось большевистские агитки, сволочь рябая! Я тебе покажу кощунствовать: «желуди говели!..»

Гармоністові прикипіли були на мить руки до клапанів, але він не зупинився грати, а тільки змінив тон голосу на інший, безтурботно-солодий якийсь, і заспівав, сам захлинаючись словами тієї пісні:

Я не сам гармошку красил,
Не сам лаком наводил,
Я не сам девчонку...
Отец с матерью ходил!..

— Во-от, другое дело! — сказав поручик. — А то — «желуди говели»!

— Ну, как оно, Гандзюк, выходит? — усміхаючись до поручика, запитує Мічугін. — Игра-то?..

Василь мовчить: він здивований з такого запитання — сміється пан офіцер чи до чого все це?