Гея

Про те, що люде тут краса природи,

Не стало хутко; розійшлись як дим

Під подихом холодним життьовим

II

Дивлюсь на їх і вже не маю сили

Любить їх так, як перше був хотів,

Коли я бачу, що вони зробили

З своїх для щастя створених країв,

Де часто від колиски до могили

Не мають люде двох веселих днів,

Живуть не впоєні життя красою,

Навряд чи й сонце бачуть над собою.

III

Їх ватажки, як вірить їх словам,

Рятують люд, недолею прибитий,

Але з своїх теорій та програм

Уміють тільки пекло тут створити.

І творять щиро, всім своїм життям,

Воно вже скрізь, куди не позирни ти.

Слухняні ж маси темної юрби

Ідуть за тими, хто самі раби.

IV

Дух визволу народів із неволі

Прийшов сюди з кайданами в руках,

Братерства дух на бойовому полі

Шикує всіх, і гинуть у боях,

І дух життя зробив уже доволі,

Бо трупом вимостив увесь свій шлях.

Тут хутко смерть людей останніх скосить

І всім загальну рівність проголосить.

V

А може, й ні? Я був би радий сам,

Щоб не справдилось це пророкування,

Щоб край прийшов самим отим катам,

Що сіють смерть, неволю та знущання.

І щоб народи справжнім ватажкам

Довірили всю силу правування,

Позбувшись тут великої брехні.

Було б це тільки радісно мені.

VI

Та ще, на жаль, нема чого радіти.

А так хотілось би, хоч би й тепер,

Бо й ми, й тутешні люде — всі ми діти

Того ж Творця, усіх один [етер?] ³

Обняв, ми всі,—як любить говорити

Колега, — citoyens de l'Univers ¹,

Тож не дивуйтесь, що й події Геї

Не є чужі задля душі моєї.

VII

Та про події я ще в інший час

Вам розповісти матиму нагоду,

Тепер же хочу познайомить вас

Із вірою тутешнього народу.

Тут віра не одна, тут їх запас

Великий, та не буде це на шкоду,

Коли я всі зведу їх у одно,

Бо всі зростило їх одно зерно.

VIII

Тутешні люде, про будову світу

Хоч добули вже деякі знаття,

Живуть ще так, що за тісну орбіту

Їх розум не сягає до пуття,

Науку ж, довгим досвідом нажиту,

Не вміють стосувати до життя:

Хоч шлях пройшли чималий історичний,

Світогляд їх цілком геоцентричний.

IX

Всесвіт для них— то тільки ліхтарі,

Чи каганці для їхньої планети,

Для вжитку їх повішені вгорі,

Щоб на шляхах видніш було прикмети.

Що гурт світів при кожній є зорі,

Про це тут думають хіба поети,

Для всіх же, як було й за давніх літ,

Їх світ дрібний і єсть єдиний світ.

X

І їх боги теж дуже специфічні,

Вони на кшталт своїх же землячків:

Їх не цікавлять зовсім справи вічні,

А інтереси тих дрібних людців.

То все царки, часами енергічні,

Часами мляві, й голови судів,

Не непідкупні, бо не раз кадило

Дешевим коштом вирок їх купило.

XI

А часом бог, охочий до жертов,

І тиміямом не задовольниться;

Йому вже мало простих молитов,

Але вівця потрібна чи телиця.

То до такого бога як прийшов,

То вже й неси, що треба й що годиться.

Бувало, що приносили й людей,

Та вже тепер минає звичай цей.

XII

Про світ безмежний бог їх повітовий

Не більше дбає» як вони сами;

Зате ж на цілу вічність він готовий

В'язатися з тутешніми людьми:

До вчинку кожного та до їх мови

Він, на зразок цікавої куми,

Схиляє божеську свою увагу,

Знаходячи видимо в тім розвагу.

XIII

Часом бува становище трудне

їх богові, як б'ються два народи,

Як брат на брата армію жене,

Щоб наробить йому найбільше шкоди.

І хоч ні один з їх не осягне

Ні щастя більшого, ані вигоди,

То кожний з їх благає перемог,

І кожний об'являє: «З нами бог».

XIV

А бідний бог не знає, що робити,

Котрому з їх у сварці помогти

І дати змогу ворога побити,

Бо ні в однім немає правоти;

Бо й той зажерливий, і той неситий.

Сказав би всім: «Ідіть під три чорти

І не взивайте всує ім'я боже!»

Але богам так мовити негоже.

XV

Христа наука чиста, як кришталь,

І тут знайшли її найвищу точку:

«Хто просить свиту, — май до його жаль

І дай йому свитину, ще й сорочку».

І люде тут високу цю мораль

Засвоїли, ще бувши в сповиточку,

І, вірні тій моралі, залюбки

З братів деруть останні сорочки.

XVI

І все, не маючи ідеї Бога

Правдивої, з людей творять богів.

їм хочеться, щоб бог їх якомога

Подібний був до їх, щоб пив і їв,

Як і вони, і їх думок дорога

Веде до вбоження учителів;

І їм самим запевно честь велика

В легенді їх про Богочоловіка.

XVII

А Богокосмос не відомий їм,

Вони не знають істини тієї,

Що Бога людям не вмістити всім

Усіх планет, тим менш дрібної Геї

Одній людині, і якая в тім

Дурниця, щоб з матерії всієї

Він вибрав тільки точку для житла,

Яка б вона прегарна не була.

XVIII

У нас на Марсі всі питання віри

Й світогляду стоять не так, як тут.

Ми знаєм — світ межі не має й міри,

А в йому Марс не більш як ліліпут.

І ми давно покинули заміри

Загнати бога в наш тісненький кут,

Або, як тут зробили без клопоту,

Його втілити у одну істоту.

XIX

Ми твердо віримо, що Бог один,

І тілвки він субстанція правдива,

Що без межі просторів та годин

Його втілили всі небесні дива

Космічних тіл, що всій природі він

Є дух, котрим вона жива й рухлива;

Той дух, що кожний атом зогріва,

Ми вірим, що матерія жива.

XX

Моральності високої закони

Тут людям залишили вчителі.

Їх школи та церковні всі амвони

Старанно ширять їх по всій землі.

Книжки й газети всякі б'ють у дзвони,

Щоб люди дух свій не топили в злі.

З тих довгих заходів ось звіт короткий:

«Людей більш-менш моральних два відсотки».

XXI

А може, й менше; я ж їх не лічив

І не робив широкої анкети,

Гадаю ж так, бо я тут довго жив