Гея

І рідко бачив вищі ті прикмети,

Що відзначили справді тих мужів,

Які були б окрасою планети.

Хоч, правда, й тих, що стягнуть з вас пальто,

Мабуть, не більш, як двадцять п'ять на сто.

ХХІІ

Тутешній світ дізнав би ще обнови

І кращий лад до його ще б прийшов,

Якби гучні, гуманні всі промови

Перетворити в мовчазну любов;

Щоб не штовхали серце постанови,

А серце кликало б до постанов,

Щоб не казали: «Добрим бути мушу»,

А просто люде мали добру душу.

ХХІІІ

Вони б тоді, хоч, може, й без програм,

Життя людське приємнішим зробили,

Бо як братам, а не як ворогам,

Прийшлось би їм свої вживати сили;

Тоді б ніхто не був щасливий там,

Де навкруги руїни та могили;

Старався б кожний щастя в тім знайти,

Щоб менше страждали його брати.

XXIV

Але тут люд живе егоїстичний,

І любить кожний тільки сам себе.

Тут боротьба — закон єдине вічний,

І всяк до себе все добро гребе;

В повазі тут, хто дужий, енергічний,

І кинуто під ноги все слабе,

Не з чесності, але з грубої сили

Тутешні люде ідола створили.

ХХV

Якось я бачив тут представника

Народу, що душив усі народи,

А сам тепер у ролі жебрака

Без прав життя, без хліба й без свободи.

І от той пан не стільки наріка

На всі страшні в його краю пригоди,

Як журиться, що земляків ярма

На шиї в інших більш уже нема.

XXVI

А той народ безправний, напівдикий,

Під батогом шалених ватажків,

Гадає все, що він народ великий,

І преться на народи всіх країв;

Під гук гарматний, під звірячі крики,

Він робить з їх таких, як сам, рабів,

І там, де він проходить сараною,

Лишає всюди пустку за собою.

XXVII

Це той народ, що пишно обіцяв

Вести народи інші в царство Боже,

Що більш, ніж інші, правду покохав,

Що ніби всім спізнать її поможе,

Що всі чужі народи плямував,

Як кривди вічної кубло негоже,

Оце ж він слово вже прорік нове,

Бо нищить і руйнує все живе.

XXVIII

Нещасний звір, у пітьмі безпросвітній

Блукав він довго, цілії віки,

І кожний огник думки непомітний

Гасили в йому власні ватажки.

Замість просвіти — учень малолітній —

Він на поживу мав самі байки;

Йому тим часом брак картоплі й жита

Сто кінських сил додав до апетита.

XXIX

І от тепер пророк од сатани

Йому новую віру провіщає:

Ти цар землі, то все собі тягни,

Що бачить око й де рука сягає.

І всіх чужих країв гаї й лани

Твої, бо власності ніде немає.

І пам'ятай, що тільки в світі й є

Одна святиня — черево твоє.

XXX

І він тепер, на жертву тій святині,

Вбиває все, що дав їм людський дух,

І непокірних звірові-людині

Кладе під ніж і ставить під обух.

А хто ж нещасних крик почує нині?

Чужі народи? Кожний з їх оглух:

Не вчує й не пошле злочинним кари,

Бо в кожного свої рахунки й свари.

XXXI

Сліпі народи, чи не видно вам,

Що ви й самі вже стали край безодні,

Що, може, завтра пустка буде там,

Де ви пишаєтесь іще сьогодні?

Глядіть, щоб не стоптав ногою Хам

І вашу волю й святощі народні,

Поки ви гризетеся, як хорти,

Та брата брат бажає знемогти.

XXXII

Чи то ж усім не вистачить свободи,

Щоб так її ділити на пайки?

Чи вічно мусять буть раби-народи

Та ще, крім їх, народи-хижаки?

Вам треба поділити землі й води?

Діліть, але не будьте як вовки,

Що, пай бажаючи дістати грубий,

Найвищим аргументом мають зуби.

XXXIII

Чому, народи, ви не школярі

Малі, а я не вчитель ваш старенький?

Я залюбки складав би дітворі

Такій, як ви, моральні побрехеньки.

Одну з таких, хоч ви вже й застарі,

Подам я тут, бо зміст її куценький.

Вона сюжетом давня, як цей світ,

Та пожиточна для дитячих літ.

XXXIV

«Гуляючи над ручкою під гаєм,

Побачила шкодлива дітвора

Хорошу пташку — Ми її піймаєм!—

Кричать. Та кожний до свого двора

Її забрати хоче, і звичаєм

Хлоп'ячим б'ються; з ліса ж визира

Страшна Мара, а вийшла — всіх поїла,

Вони й незчулись, пташка ж полетіла».

XXXV

Народи Геї! Нащо вам дала

Природа все найкраще, все найвище?

І нащо геній вам? Щоб воля зла

Ваш світ перетворила в кладовище?

Віків багато людськість тут жила,

І все ж од звіра ви не одійшли ще,

Бо всяк гадає, що його сусід —

Найкраща страва на смачний обід.

XXXVI

«Най я живу, а інше все погине»—

Боюся я, що тут це гасло всіх.

Завдання поступу? — Мабуть, єдине

Підбити всіх, як ворогів своїх.

І всі кують кайдани всім, і плине

Річками кров, але те все не гріх,

То способи почесної роботи

Для краю, — кажуть їхні патріоти

XXXVII

«Все йде на краще в кращому з світів»,—

Сказав тут хтось. Утішна це заява,

Та тільки я побачити б хотів,

Де краще те, в чому тут честь і слава.

Чи в тому, що багнетами катів

Будується святої волі справа

І в'яне все життя, як мерзлий цвіт?

Е, ні, не до смаку мені цей світ…

XXXVIII

Та, часто дивлючися, в ніч погожу,

На незчисленні ті зірок рої,

Я серцем відчуваю Душу Божу,

Що шле в простір вібрації свої.

І вірю, що хоч силу їй ворожу

Створили тут, все ж царство не її

Колись тут буде, й кращий вік настане,

Бо люде й тут — небесні громадяне.

Розділ третій

Автор розповідає, як він схотів одвідати велику робочу республіку, як він перейшов її кордон, якого товариша він там зустрів і які мав з ним повчаючі розмови. Несподіваний наслідок товариського поцілунку. Автор іде відвідати селянську хату.

І

Тепер я хочу розповісти вам

З своїх мандрівок деякі пригоди.

А треба вам сказати, що я сам

Схотів побачити краї й народи;

Бо краще вірити своїм очам,